Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.

— Ось, вам передали, — дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.

— Заходьте, Іване Карповичу, — чую впевнений чоловічий голос О, там уже чекають! Заходжу готовий до всього, бо ж події останніх днів до цього привчили.

У кімнаті на мене чекають двоє чоловіків у цивільному. Молоді, стрункі, коротко підстрижені, чисто поголені, зі строгим поглядом Військові.

— Доброго дня, Іване Карповичу, проходьте, сідайте, — один із чоловіків вказує на стілець, що стоїть перед ними.

— Доброго, — проходжу, сідаю, дивлюся на них.

— Мене звуть ротмістр Ступін, це — поручик Назаров, — він вказує на свого товариша. — Військова контррозвідка.

Дивляться удвох на мене, строго, наче чекають, що ось я зараз кинусь на коліна і зізнаюся у шпигунстві.

— Слухаю вас, — кажу їм.

— Іване Карповичу, навіщо ви влізли у цю справу? — питає Ступін, він тут за головного.

— Яку справу? Я трохи не розумію.

— Та все ви розумієте! — скрикує Назаров і гнівно на мене дивиться.

— Поручику, заспокойтеся, — строго каже Ступін і звертається до мене.

— Іване Карповичу, не ліпіть дурня.

Я підводжуся, бачу їхні здивовані погляди.

— Панове офіцери, навчіться спочатку балакати, а потім ми продовжимо цю бесіду, — кажу їм.

— Ти що, мужик! — кричить Назаров і підхоплюється.

— Ви тільки підтверджуєте мої слова, — киваю я.

— Поручику, сядьте! — наказує Ступін строго. — І ви, Іване Карповичу, будь ласка, сядьте. У нас є до вас важлива справа.

Сідаю. Міг би піти, але не хочу нажити додаткових ворогів.

— Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати... — починає Ступін після деякої перерви.

— Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.

— А знаєте, на кого?

— На Ханжонкова.

— Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.

— Не знайомий з таким.

— З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.

— Кажуть, там непогано.

— Погано те, що цей Хуммельс — німець.

— Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.

— Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!

— Що в цьому злочинного?

— Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.

— І що?

— Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!

— Хіба цього не можна робити?

— Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

— Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

— У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

— Мені точно потрібно все це знати? — питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.

— А ви обережні, Іване Карповичу, — посміхається Ступін.

— Життя навчило. До чого ви ведете?

— До того, щоб ви допомогли нам.

— У чому?

— Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.

— Кіно знімають, ви ж знаєте.

— Можливо, це просто прикриття.

— Прикриття для чого?

— Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!

— Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.

— Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також..

— Ні, — перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.

— Що?

— Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але...

— Та як смієш, мужик! — поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.

— Поручику, сядьте! — наказує Ступін.

Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.

— Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? — питає ротмістр.

— А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отечества Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.

— А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? — питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.

— Куди мені до Божої бороди? Що ви, — кручу я головою.

— Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? — кричить гарячкуватий поручик.

Я посміхаюся, й це його бісить.

— Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отечества здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.

— Та ти знаєш... — верещить поручик, а я кажу ротмістру:

— Якщо