Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Я підвівся і пішов до дверей.

— Іване Карповичу, — покликав мене ротмістр, коли я вже взявся за ручку. — Буду вдячний за допомогу.

— Завжди радий прислужитися любому Отечеству!

Я вийшов і відчув, що не дуже й виснажився на цій неприємній бесіді. Сили поверталися до мене, і це було добре. Пішов до ресторану, розташованого на першому поверсі готелю. Там уже були Анастасія, Анатоль Куйбіда і Мефодій, який, побачивши мене, одразу спохмурнів.

— Зараз почекаємо нашого гостя і сідаємо снідати, — повідомив Анатоль. — Як вам номер?

— Та царський прямо, ніколи в такому не жив.

— Бюджет дозволяє нам бути щедрими, — посміхнувся Анатоль.

— Вип’єте вина, Іване Карповичу? — спитала Анастасія. Вона тримала келих і дуже приємно розчервонілася.

— З ваших рук — хоч отруту.

— Як вам, ніхто не заважає? — спитав чомусь Анатоль.

— Ні, навіть на інших поверхах нікого, я гуляв готелем О, а ось і наш гість.

Пан Плумпе прийшов у супроводі Бутурліна, потім і граф прибіг, ми всілися за стіл, і офіціанти почали подавати страви. Пішли тости, розмови, сміх, усе було приємно і ненапружено, ну, окрім мармиз Мефодія та графа. Перший ненавидів мене, другий же з гнівом дивився на те, що пані Анастасія з мене очей не зводить.

Після вечері ми перейшли до невеличкої зали біля ресторану, де майже всі, окрім мене, запалили цигарки чи люльки. А режисер Плумпе спитав мене про випадок із вовкулаками. Його цікавили деякі деталі. Судячи з запитань, він читав оповідку про підступного вбивцю малих дітей. Я розповідав те, що міг розповісти, Анастасія злякалася подробиць і схопила мене за руку, неподалік знову сперечалися граф із Мефодієм Коли тут Плумпе спитав, чи не траплялися мені в житті вампіри.

— Це ще хто? — не зрозумів я.

— Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, — переклав Бутурлін пояснення Плумпе.

— Траплялися, багато разів, — киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

— І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! — пояснює Бутурлін.

— Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? — лякається пані Анастасія.

— Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

— Що видав? — ошелешено питає Бутурлін.

— Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронною відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

— Який нашийник? — дивується Анастасія.

— Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

— Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, — каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив — і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

— Що це ви робите, Іване Карповичу? — зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

— Та нічого, нічого, — кажу йому і сідаю. — Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

— Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? — перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

— Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, — брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. — Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.

— І що — вони нападають на людей? — жахається Анастасія.

— Так, їм же кров потрібна Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, — кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

— О Господи! — Анастасія притискається до мене боком. — А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

— Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампі-ростріл, але допомагає.

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

— А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? — питаю Бутурліна.

— Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака Всі ці страхи — вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

— Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

— Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і