Читати книгу - "Яр"

Антін схаменувся:

— A-а! «Мій батько з його батьком ліс у якономії разом стерегли, а так не родичі».

— О, тепер точно.

— То й шо ж? — притишеним голосом поспитав Антін.

— Оте, шо чув, — засміявся господар.

— Так шо робить, як він міні отаке скаже?

— А те й робитимеш, шо скаже.

— Хто?

Дядько Йовхим знову засміявся:

— Той, хто прийде. Ясно?

— Повідіму, ясно, — притих Антін. — А коли?

— Тоді ж таки. Ач, який швидкий!

— Хто ж хоч воно: чоловік чи жінка?

— Старий будеш, — одказав дядько Йовхим. — Більше не приходь. Як треба буде, то я сам погукаю. А оте носи при собі, бува здасться.

— Ясно, — сказав Антін.

— Тепер шуруй, бо вже скоро й моя баба, ма'ть, прийде. Городом вийдеш на цвинтарь, а тоді на вулицю.

— На цвинтарь?

— Еге. Боїся?

— Нє-е.

— Ну, будь здоровий.

Тільки тепер дядько Йовхим устав і простяг Антонові ліву руку. Права в нього висіла перев'язана впоперек грудей.

— А то шо?

— Та, трохи придавило, понімаєш... До свайби заживе.

— А не той, нє? — спитав Антін.

— Та нє-е-е, — тоненько засміявся дядько Йовхим. Підшипником трохи...

Він ще раз потиснув Антонові руку, і той пірнув у ніч, мало не збивши коло порога тітку Дуньку.

— Свят, свят... — злякалася жінка, та Ягола навіть не привітався. Нехай дядько Йовхим як хоче, каже, хто в нього був, а як не хоче, то хай сам робить, що знає.

Десятого дня після втечі з концтабору ми нарешті вирішили змінити графік руху: йти вдень, а відпочивати вночі, бо відчували, що наші організми повстають проти такого ненормального способу життя. Колима вже значно повужчала; це свідчило за те, що ми таки наближаємося до її витоків, а не до гирла, бо досі вона здавалась незмінно широкою.

Я сказав про десятий день, але ми були такі перевтомлені й хворі, що міг збитися з ліку. Та все-таки, мені здається, це сталося саме десятого дня. Прийняли ми те фатальне рішення, коли вже далі не могли рухатися. У найтяжчому стані був наш Кастусь. Останню ніч ми з Якимом уже просто вели його, взявши попід руки, та він однаково раз по раз провисав на наших руках.

Я відчував, що далі йти в такому самому темпі вже не зможу. Не думаю, що Яким був у кращому стані, але він бадьорився, щоб збадьорювати нас.

Ранок приніс приємну несподіванку. Ідучи вільною від снігу серединою річки, ми з Якимом, здається, разом побачити на засніженому схилі правого берега вузьку темно-синю пляму. Я сказав:

— Схоже на печеру...

Яким лише нахмурився, він не хотів помилитись, бо в такій ситуації помилка може завдати смертельного удару.

Із тією плямою ми порівнялися не раніш як через годину, бо Кастусь ледве тримався на ногах. Лишивши мене з ним під крутим берегом, Яким сходив на розвідку, тоді повернувся й коротко кинув:

— Ходім.

Майже волочачи Кастуся попід руки, ми вибралися на берег і тільки підійшли незайманим снігом до тієї дірки в скелі, як звідти під ноги нам з переляканим скавулінням кинулися два білі клубки, мов два пухнасті песики. То справді були песці, яких ми потурбували в їхньому помешканні. Важко сказати, хто дужче перелякався: вони чи ми. Яким буркнув:

— Нечиста сила... Перед цим наче нікого там не було...

Печерка виявилася метрів два вширшки, стіни її сходилися вгорі під гострим кутом. Певно, це була тріщина в скелі. Яка її глибина — ми не знали, бо за два метри від стрільчастого входу напувала густа темрява. Ми посадовили Кастуся під стіною, де вже не було снігу, він прокліпався й зморщив носа:

— Чэм ано так брыдка тхне?

— Лисицею, — відповів йому Яким Литовченко. — Ми випужали двох песців. Це такі полярні лисички. — Він утяг носом повітря й глянув у темряву: — Десь там має бути їхнє кубло.

Було б, звичайно, шкода, якби в них тут виявилися малята, але ми були в окаянному стані, тож чи могли ризикувати й важити життям...

Назбиравши сухого торішнього бадилля й наламавши гіллячка з низькорослих модрин, а свої запасники палива відклавши до скрутнішого часу, ми розвели багаття. Модрина, хоч і сира, горіла добре, полум'я швидко випрозоріло й посвітлішало, і годі ми побачили всю нашу печеру. Вона сходила метрів за сім-вісім нанівець, підлога, стіни й стеля кінчалися в одній точці. Там, у самісінькому куті цієї перекинутої піраміди видніла купа моху впереміш із білою вовною. То було кубло песців. Передужуючи смертельну втому, я пішов і обережно полапав у кублі рукою; воно виявилось порожнім.

Яким пояснив мені:

— Там ще нікого не може бути. Мабуть, песці ще тільки паруються. Природа все влаштувала дуже мудро. Коли новому поколінню настане час тренувати м'язи й мозок, навколо вже повинна буяти весна.

Ми нагрілися і розімліли, але ще треба було пошукати якоїсь підстилки, адже перебували в країні вічної мерзлоти й під нами залягав материковий лід. Ми з Якимом довго підохочували один одного мовчазними поглядами, нарешті видибали з теплої печери й подалися до кущів. Щоразу, ламаючи руками