Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 211 212 213 ... 291
Перейти на сторінку:
в'язучі, хоча й перемерзлі, гілки карликових кущів, я мріяв про пилку. Та яка в нас могла бути пилка, коли ми не мали елементарного ножа! При цій роботі найдужче мерзли руки. У нас у кожного були рукавиці, але брезентові, вони в такі морози не гріли. Щоб не повідморожувати пальців, ми вряди-годи починали гамселити самі себе руками хрест-навхрест.

Заготівля палива йшла мляво, та коли ми нарешті наламали по оберемочку модринових гілочок, які пахли живицею, але на яких не було ні хвоїнки, бо модрина на зиму скидає глицю, я сказав Якимові:

— А підстилку де взяти?

На підстилку найбільше годилися ялівцеві ланки, але тут ялівцю не було. Яким поклав додолу вже наламане для багаття гілля й заходився знову ламати. Він сказав:

— Як нема кращого...

Ми принесли по два оберемки модринового хмизу, половину поклали у вогнище, а з другої половини почали мостити собі лігва. Кастусь або спав просто на мерзлій підлозі печери, або був непритомний — друге здавалося більш вірогідним. Намостивши хмизу, ми поклали його бока, тобто спиною до вогнища. Тоді підмостили й собі й також полягали, не забувши підгодувати вогонь. Кастусь лежав нерухомо, а ми з Якимом ніяк не могли влягтися. Я тільки потім збагнув, уже поринувши в нетривку дрімоту, що ми не можемо заснути просто через те, що мерзнемо знизу, від материкової криги землі, цій землі, ворожої богам і людям. Та це була єдино свідома думка. Мій організм був настільки виснажений і зболений, коли смерть уже перестає здаватися загрозою, а швидше спочинком. Перед моїм заплющеними очима мелькали білі пухнасті клубочки переляканих звіряток, і я ніяк не міг позбутися того марення, дарма що мав у своїм арсеналі кілька вельми ефективних психологічних засобів для засинання. Скажімо, починав читати подумки завченого ще в дитинстві новорічного віршика: «Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку, Сам запрігся в саночки, Та й поїхав по ялинку...» Я не тільки сам собі проказував ці симпатичні слова, а й уявляв кожен образ і кожну дію, та щоразу ловив себе на тому, що перед очима не ті образи, а знову пухнасті білі звірючки.

Ще не зовсім усе усвідомлюючи, я підвівся з модринового хмизу, лежати на якому було майже так само холодно, як і на мерзлій землі, пішов у низенький глухий кутик печери, набрав добрий жмут моху, перемішаного з білим песцевим пухом та шерстю, приніс до вогнища, скотив Кастуся з хмизу, намостив зверху принесеного звірячого лігва й знову перекотив Кастуся на місце. Тоді пішов знову в куточок, поділив решту лігва навпіл, одну частину послав собі, а другу поклав біля Якима й розтермосив його. Ми повсідалися на м'яких ложах, якийсь час підтримували вогонь, тоді повернулися до жару спинами, і я раптом відчув, як затишно в такому барлозі песцям та їхнім малятам. Від вічної мерзлоти тепер зовсім не тягло мертвотним холодом.

Мої товариші теж поснули — я не чув жодного руху, тільки хропіння, цілком природне для таких виснажених людей. Одного разу я прокинувся від холоду, розгріб ще живий жар і підклав нового хмизу, вдруге — від того, що у спину припекло. Яким сидів і ламав гілочки модрини, вогонь аж гоготів.

Я глянув на вхід печери, який минулого разу був світлий, а тепер став темніший за стіни печери, і перелякано схопився:

— Вже смеркло? Час у дорогу?

Кожен м'яз у мене болів. Я ще не встиг і трохи перепочити, тому з надією дивився на нашого старшого товариша. Яким сказав:

— Мабуть, доведеться переспати тут до ранку... Він зараз не зможе йти. — Яким кивнув головою на Кастуся Матусевича.

Я був у такому стані, що спромігся почути й усвідомити тільки перше речення: про те, що можна спати далі. Я знову ліг і поринув у якусь нелюдську дивну сплячку, коли бачиш сновидіння й водночас усвідомлюєш зовсім реально, що варто захотіти — і прокинешся.

Я й справді прокинувся, бо Яким сказав був ще щось, і при цьому дуже важливе, а я чомусь не почув тоді тих слів.

Лежачи горілиць із заплющеними очима, я пригадав усе майже слово до слова. Кастусь неспроможний іти далі. А ми через це мусимо спати до самого ранку. Мусимо чи можемо — ось чого тільки я не міг уточнити. А це тепер здавалося важливішим за все.

Мені раптом страшенно захотілося їсти. Ми вже ввійшли були в ритм: цілу ніч ішли, вдень спали чи намагалися заснути, потім наїдалися на цілу добу половиною сухарика й знову йшли до самого ранку. Тепер настав час для тієї жебрацької пайки, але я сам посоромився лізти до своєї торбини, Кастусь, як раніше, самозабутньо хропів, а Яким одвернувся від вогню й од мене, мовби закликаючи мене набратися витримки й перетерпіти до наступного ранку. Він навіть кілька разів стиха хропнув, щоб перекопати мене в тому, ніби спить.

Я зумів умовити себе заснути, але мені весь час снилося, що страшенно хочеться їсти.

Уранці ми прокинулись одночасно. Це був десятий день нашої втечі. Я перший висловив думку, що потім обійшлась нам так дорого:

— Може, віднині перейдемо на денний графік? Сьогодні вже десятий день, ми достатньо далеко втекли від нашого рідного концтабору. Навіть якби нас шукали в цьому напрямку, а не вниз за водою, то так далеко навряд чи хтось із псів Потапова заблукав би. Нас жене неволя, а їх що?

Наші загальні збори постановили одностайно: іти далі вдень, а ніч десь пересиджувати, бо наші організми вже повстали проти такого ненормального трибу життя. Цього не міг заперечити навіть єдиний серед нас біолог. Кастусь без особливої надії на успіх запропонував:

— З такой прытыкі давайце с'едзім на цэлай дахадяжнай пайке?..

Я мимоволі зиркнув на Якима. Певно, в тому наївному погляді було стільки сподівання, що він лише безпорадно зітхнув:

— Як громада...

Ми

1 ... 211 212 213 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"