Читати книгу - "Українське письменство"

Всі вищенаведені твори нічого нового в техніку драми не вносять. Трохи Винниченка, трохи метерлінківської, дещо для українського вжитку спрощеної манери, і — чи не найбільше — відгуків старої етнографічної драми. Карпенко-Карий, в кращім випадку Винниченко й Олесь, — уся наша драматична творчість ще міцно на цих трьох китах тримається. І нових прийомів — поза ними — не шукає. Найслабіша між цими трьома, «приблизно однакової художньої вартості», творами — п’єса Антоненка-Давидовича. Ще молоде перо, невправна рука — і тому замість дії монологи, монологи, монологи, пересипані цитатами, навантажені афоризмами, «ефектними» словечками та співами, які часами «переходять в загальний рев». А поруч усього того — мова книжна, нежива, неправильна. У т. Чередниченкової, наприклад, на кожному кроці: «Я не хочу казати образ…», «Хіба на ваших обличчях не читаю я страждань зневірившихся…», «Я, старий артист, обвинувачуюся в тому, що не живу психологією юрби».

Далеко відрадніше з’явище становила на протязі року наша поезія. Тут нам не бракує імен, не бракувало і глибоко задуманих, тонко виконаних творів.

Павло Тичина, корифей всього молодого покоління поетичного, протягом року опублікував поему-симфонію «Сковорода» (ще не закінчену) і кілька дрібніших, суто ліричних речей («Плач Ярославни», «Поетам нової формації» і т. ін.). З боку мови і ритму всі вони стоять на звичайній висоті Тичини — тонка майстерність ні разу поета не зрадила — але автора «Сонячних кларнетів» у них зосталося дуже мало. І «Плач Ярославни», і «Поетам нової формації» лишають читача холодним. Алегорія, аполог — сухі лінії логічного прийому, або такий чужий в устах Тичини (бо навіть у газетах повторюваний) словник:

Словом, од старого поет одбився, а нове ще не набрало в ньому закінчених артистичних форм. І він ще сам до власного голосу прислухається.

Про кризу світовідчування говорить і прекрасний (місцями) і запашний «Сковорода». Історичного Сковороди в нім, розуміється, нема й тіні. Хаотичний, нетерпеливий, різкий, гордий, з вічною боротьбою душевною, що виливалася в піснях його «Саду» («Ах ти, скука, люта мука», і т. д.); філософ, що знайшов заспокоєння тільки на старості, коли його думка вже спиралася «на сімдесятлітні стовпи життя» і була «на ісходищах віку» обвіяна «подихом вічного» — у Тичини Сковорода зовсім інший: з самого початку він носить у собі гармонію і в блаженному спогляданні світового ладу, в Китаївській пустині, «всіма цвітами процвітаній», переживає хвилини екстазу. А потім перед ним, затопленим у власних думах, розгортаються образи панського насильства і муки народної; його перестають задовольняти білі стіни монастирів, — помста народна, що приходить з гайдамацьким повстанням і пориває в себе його захитану рівновагу. Що спільного має ця постать із справжнім Сковородою, з його проповіддю особистого самоудосконалення? І чи не краще припустити, що перед нами думки й настрої самого Тичини, що китаївські екстази Сковороди — це упивання світовою гармонією «Сонячних кларнетів», а перехід Сковороди до гайдамацьких лав — це настрої «Плугу», «Живем комуною» та «Космічного оркестру», і що, розказуючи про старого філософа, Тичина переповідає історію своїх нових шукань?

З лона харківської групи поетів протягом року з’явилося кілька цікавих поетичних збірок: «Блакитна жалоба» та «Litterae» Доленга, «Кроковеє коло» Йогансена, «Зелене серце» Кулика, «Радіо в житах» Валеріяна Поліщука.

Йогансен, як завжди, полює на тонкі, часом дуже тонкі (де тонко, там і рветься) ритмічні засоби, рідкі звороти, вишукані слова. Чого варта вже назва його збірки — «Кроковеє коло», червоне, шафранове сонце, що світить над його лірикою, громадською і особистою? Але чи не занадто вирахований його ліризм, чи не пересушені його пафос та іронія («Комуна», «Революція»)? Правда, останні уступи «Революції», з тим образом необорної смерті, хвилюють і навіть вражають.

Небагатий на своєрідний ліризм і Кулик, пафос йому вдається більше (див. уривки з поеми «Крим» у «Черв. шляху», № 4—5). Зовсім бідний ліричним темпераментом Доленго; його шлях — до мальовничого слова, його шукання в обсягу образу й епітету («ввічливі хрести і гречний камінь тактовно заховали гнилину»), його стремління — до лаконізму і лапідарності. У Валеріана Поліщука навпаки — тенденція до широкомовності: експансія загрожує зліквідувати рештки художності. Проте в «Радіо в житах» єсть хороші ліричні речі (на жаль, усі вони якнайменше динамічні, напр., вірш «Весною» — «Зеленим духом дише ліс»). У своїх поемах («Сковорода», «Адигейський співець») Поліщук поволі, але невідхильно іде наниз.

Сильно протягом року виріс Сосюра. Його дужий з природи і безпосередній ліризм подолав надуману на імажиністський лад образовість, збагатилися ритми (порівн. «Нальотчицю» або «Залізницю» хоча б з «Червоною зимою»); строгіше, вибагливіше почав ставитися поет до свого словника. Одноманітність синтакси та ще деяка утертість образів («Я бачу космоси в траві» — ах, як надокучили ці космоси!) зостається і сей час, але, раз пішовши до поетичної культури, поставивши перед собою завдання удосконалитися щодо форми, Сосюра скоро, певно, визволиться і од цих хиб. Запорука тому — його вірш у останній книзі «Ч. ш.» — «Зустрів її, таку тендітну…».

Літературний Київ, як і в 1922 р., так і в минулому, поділявся на два табори: пан- і непанфутуристів. Панфутуристи держалися замкнуто, перед публікою виступали зрідка — і то лише друковано. Поети непанфутуристи з читаннями виступали раз у раз і раз у раз приймали за