Читати книгу - "Пан Ніхто"

Я виходжу на вулицю й зупиняюсь за найближчим рогом, вагаючись, чи повертатися вже назад, чи чекати. Перспектива їхати ще раз у Базель не дуже приваблює мене, а до Берна, як з'ясувалося на вокзалі, є ще три поїзди. Отже, вирішую чекати, хай навіть і перед порожніми яслами, як каже генерал.

Моя старанність винагороджується через годину, коли борець знову з'являється на вулиці. На цей раз я йду за ним у квартальний ресторан, і цього виявляється цілком досить для встановлення його особи, бо кельнер, приймаючи у нього замовлення, без кінця бубонить «звичайно, гер Брунер» і «зараз же, гер Брунер», немовби він відчув мої вагання і намагається будь-що переконати мене, що тільки борець, а не хто інший є згадуваним Максом Брунером, торговим посередником.

Вечеря в цьому квартальному ресторані з точки зору професіонала уже зовсім зайва. Але, з іншого боку, вечеря ніколи не зайва, і я випиваю два пива, беру дві надениці[3] з квашеною капустою, тим часом роблю ще кілька додаткових знімків борця і відправляюсь на станцію.

Отже, двійка вже вимальовується: Флора Зайлер і Макс Брунер. Різні на зріст істоти, але однаково масивної конституції, що навіює асоціацію з важкими танками. Неприємна асоціація. Ставати таким на дорозі небезпечно. Але тепер виникають питання: куди пролягає їхній шлях і з якою метою? Чи не лежить він зовсім збоку від твоєї власної дороги? І чи не пішов ти по їхньому сліду з чистої професіональної підозріливості або від нічого робити?

Можливо, й так. Але щоб упевнитись, що це так, я при першій же можливості посилаю прохання про довідку. Посилаю через людину, з якою зустрічаюсь раз на тиждень за кілька кроків від головної вулиці.

— Власне, чому ви залишили Італію? — питаю я, уловивши момент, коли мій співбесідник замовкає.

— А мафія? — у свою чергу запитує він.

— Так, мафія.

— А інфляція? — запитує далі Бенато, бо це якраз він.

— Так, справді: інфляція.

— Щоб накивати п'ятами, достатньо одної-єдиної причини. У мене ж, як бачите, дві.

Ми вже закінчуємо обід, і для Феліче, який чергує недалеко від нас, також наближається кінець мук після того, як він кілька разів замінив перекинуті прибори й зібрав скло двох розбитих бокалів. Зараз ми зайняті кавою, отже, Бенато може хіба що розлити каву чи маленький келишок французького коньяку, який він за традицією замовляє як фінальний акорд для сприяння травленню.

На щастя чи на нещастя, мій компаньйон не розливає каву, а випиває, і це, як завжди, заохочує його до балаканини, тому я деякий час мушу слухати докладну інформацію щодо характеру і методів італійського гангстеризму. Бенато знає усі способи, якими вас можуть пограбувати вдома, у машині або тоді, коли ви йдете пішки вулицею, але водночас він володіє і всіма прийомами, щоб перешкодити подібним замахам.

— З такими, як я, ці типи нічого не можуть вдіяти. Але навіщо мені вічно бути напоготові, без кінця озиратися? З часом це починає втомлювати, правда ж?

І він запитливо дивиться на мене своїми круглими очима, що стежать за всіма небезпеками, які підстерігають нас, очима, які з цією метою озброєні багатодіоптрійними окулярами у масивній оправі. Не одержавши бажаної відповіді, він нахиляє над столом дитяче обличчя і його маленький рот розкривається в якесь несподіване «о»:

— Ця сигарета… Просто не знаю, де я її кладу. Знову прогоріла скатерка…

Бенато гасить сигарету, щоб через хвилину закурити нову, якою, звичайно, також пропалить скатерку або власні штани. Потім переходить до теми інфляції.

— Колись мій дід збанкрутував, — чую я його голос, що вже набирає деякої сонної інтонації, бо ефект від кави почав розвіюватися. — Згодом мій батько дещо поліпшив справи, щоб у свою чергу збанкрутувати саме тоді, коли я вже чекав на спадщину Так що в основному я успадкував борги. Двоє моїх дядьків теж збанкрутували у різний час. Взагалі банкрутство — це наша родинна хвороба. Але скажіть мені, чи не є це і хвороба віку? Може, ці банкрутства — перші передвісники того генерального банкрутства, яке загрожує всьому людству?

— Складне питання… — нерішуче відповідаю я, поглядом даючи знак Феліче, щоб приніс рахунок.

Трохи пізніше Бенато, хоч і з великим жалем, змушений покинути мене, бо саме сьогодні у нього невідкладна зустріч з домашнім ліжком, пардон, з якимось грецьким торговцем маслинами. Отже, як завжди, я залишаюсь у бюро сам між двома календарями, перед купою ранішніх газет. Але на цей раз сиджу трохи довше, ніж звичайно. У п'ятницю я завжди затримуюсь трохи довше, бо замість того щоб мотатися вулицями, ризикуючи зустріти когось, хай це навіть і дорога Розмарі, волію відправлятися прямо на місце зустрічі.

П'ятниця, так. Нещасливий день, за деякими забобонами. Але, з другого боку, — зручний. Напередодні уїкенда. Кожен поспішає зробити покупки і йти додому. Вулиці рано пустіють. І саме тоді настає пора зустрічі.

Я виходжу на Бундесплац, де здіймається потемніла від часу споруда парламенту — фортеця демократії, захищена фортецями банків: зліва — Кантональ-банк, справа — Національ-банк, а напроти — Креді Сюїс і Шпар-касе. Обігнувши парламент, простую далі вниз і виходжу до моста, яким завжди повертаюсь на Острінг. Але зараз я зупиняюсь на цьому березі річки. Оскільки вже згадувалось, що Берн — місто, розташоване на двох горизонтах, слід було б додати, що тут між двома горизонтами розмістились одна над другою, або, якщо хочете, одна під одною, кілька вузьких терас, які сполучаються між собою тісними сходами.

У цю тиху годину квітневих сутінків, та ще в мокру вітряну погоду, навколо не видно жодної живої душі. Я стою біля кам'яного парапету найвищої тераси й дивлюсь на ту, що під нею. У напівтемряві неясно окреслюється тонка фігура нашого хлопця. І, як завжди, мені здається, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Тому що хлопець на нижній терасі — його син Боян.

Любо не каже нічого, навчений ще за життя оцінювати речі тільки з точки зору професіонала. Але, незважаючи на цю звичку, він кінець кінцем батько і не може втриматися, щоб не заглянути на це місце, де його син робить свої перші кроки. І хоч він не каже нічого, я згадую ті далекі часи, коли Любо вчив і мене робити перші кроки, так само, як я сьогодні допомагаю