Читати книгу - "Пан Ніхто"

Отож іду я собі повільно галереєю, прислухаючись до своїх кроків, що чітко відлунюють під склепіннями. Потім виходжу на відкрите місце й простую далі. Зліва тече річка, глибока і швидка, але води її в цей зимовий день втратили свій яскравий синьо-зелений колір, стали холодно-сірими. «Такі ж мінливі, як і очі Флори», — думаю собі і, як буває в таких випадках, у цю мить бачу попереду саму Флору.

На щастя, вона досить далеко від мене, аж біля виходу до велетенського старого підйомника, незграбного, правда, але здатного за дві хвилини підняти вас до верхнього міста, звільнивши від необхідності йти два кілометри пішки в обхід. Я відступаю за грузовик, що зупинився поблизу, і знову обережно поглядаю в бік підйомника.

Флора не сама. Біля неї стоїть мужчина, значно нижчий від дами, але зате широкоплечий і кремезний, немов професіональний борець. Випадковий перехожий, навіть якби й звернув на них увагу, міг би прийняти їх за двох не знайомих між собою людей, що чекають підйомника. Очевидно, вони якраз на це й розраховували, призначивши зустріч саме тут, і, щоб посилити ілюзію, навіть стоять напівобернувшись одне до одного: Флора спрямувала погляд на річку, а борець втупив очі у своє взуття.

Вони стоять напівобернувшись одне до одного, ніби незнайомі й абсолютно байдужі. З тією невеличкою різницею, що розмовляють. Відстань, на якій я знаходжусь, і необхідність ховатися за грузовиком не дають ніякої можливості чути їхню розмову. Зате я маю змогу добре спостерігати за ними і через деякий час переконатись, що розмова ця дуже затягується як для двох незнайомих, котрі випадково зійшлися біля міського підйомника.

Нарешті Флора заходить у підйомник, який, мабуть, уже давно чекає пасажирів, а борець іде пішки, простуючи прямо в мій бік. Я швидко обходжу грузовик, перетинаю асфальтовану дорогу і спускаюся до берега річки, щоб зникнути з горизонту. Перечекавши кілька хвилин, я знову повертаюсь на вихідну позицію до грузовика й бачу, що незнайомий уже йде коридором галереї.

Хвилин через десять, коли важкий підйомник повільно виносить мене на площу перед Кафедральним собором, я влаштовую військову раду з самим собою. Такі військові ради, хоч, можливо, якийсь психіатр ладен був би прийняти їх за безперечний симптом шизофренії, — моє досить звичайне й дуже корисне заняття. На цих радах сперечаються: я — обережний скептик — і другий я — дійовий оптиміст. А, за словами генерала, суперечка нерідко породжує добре рішення.

Почати стежити зарцем неважко. Пішохідний підйом до верхнього міста лише один, і мені, після того як я зекономив стільки часу з допомогою підйомника, досить зачекати незнайомого. Однак далі справа ускладнюється. Не виключено, що Флора захоче перевірити, чи за її приятелем ніхто не стежить. Не виключено, що й він має якогось співучасника. Нарешті не виключено, що він просто вислизне від мене, шмигнувши в якийсь завулок і скориставшись своєю машиною. Виникає питання: чи варто вже сьогодні йти на ризик, чи краще зачекати.

Звичайно, мені вже осточортіло чекати. Чотири місяці я в цій країні й на трасі, а результат — нульовий. Але якраз тоді, коли вже осточортіло, треба бути особливо обережним, щоб не дати нетерплячості й досаді повести тебе туди, де ти зламаєш собі шию.

Коли я опиняюсь на площі перед Кафедральним собором, спішну військову раду закінчено й остаточне рішення прийнято. Я заходжу в маленьку кав'ярню в кінці головної вулиці, вичікую, поки з-за повороту появиться борець, і йду за ним, тримаючись на достатній відстані. Кінець кінцем немає нічого дивного в тому, що я опинився за тридцять метрів від якогось громадянина, про існування якого не маю поняття, та ще й у цьому тісному місці, де все — за кілька кроків від головної вулиці.

Незнайомий простує рівним прискореним кроком людини, яка знає, куди йде, і в якої немає зайвого часу. Виявляється, його мета — вокзал, а точніше — поїзд Берн — Базель — Мюнхен.

До відходу поїзда залишається ще вісім хвилин, цілком досить, щоб скочити до віконця і придбати квиток. Квиток до Базеля. Хоч, можливо, доведеться їхати й далі, до Мюнхена.

Неквапливо крокуючи пероном, помічаю, що борець влаштувався у купе другого класу. Піднімаюсь у той же вагон і сідаю досить далеко, щоб не мозолити очей незнайомому, і достатньо близько, щоб можна було спостерігати за ним. Витягую з кишені газету і за прикладом інших кількох пасажирів поринаю у вивчення біржової ситуації.

Подорож до Базеля триває близько години. Година, упродовж якої я лише чотири-п'ять разів глянув на борця, скориставшись тим, що він також заглибився у вивчення біржових курсів. Чоловік, без сумніву, абсолютно не побоюється, що за ним хтось може стежити, і я не маю жодного наміру переконувати його у протилежному, тим більше що кількох коротких поглядів цілком достатньо для того, аби зібрати візуальну інформацію, якщо виробив звичку дивитися, а не ловити гав.

Незнайомий — у віці між п'ятдесятьма і шістдесятьма роками, але без ознак фізичного підупаду. Тепер, коли він скинув сірого капелюха з вузькими полями, його велику голову увінчує купол наголо вибритого черепа. Видно, голить його так само регулярно, як і повні щоки. Є такі типи, які, боячись полисіти, прирікають себе на те, щоб ціле життя ходити з голими черепами.

Коли він часом піднімає очі від газети, я бачу, що вони злегка примружені, немовби незнайомий вдивляється у щось дуже яскраве або дуже неприємне. Зате пожадливі ніздрі великого носа добре відкриті, їііби чоловік сприймає навколишнє швидше нюхом, аніж зором. Та воно й не дивно, коли взяти до уваги, що в його щелепах з зімкнутими й опущеними губами та в масивній пиці є щось собаче.

За півхвилини до зупинки поїзда в Базелі незнайомий кидає газету на сидіння, підводиться, бере макінтош, капелюх і рушає до виходу, через хвилину я також виходжу і йду за ним по перону.

Минає сьома, коли чоловік, добре висидівшись у якійсь кав'ярні, нарешті доводить мене до свого дому — квартири на першому поверсі нового житлового будинку середньої категорії. Читаю на табличці:

Макс Брунер,

торговий посередник

Після того як мені вдалося встановити прізвище борця і зробити у кав'ярні кишеньковою запальничкою певну кількість знімків, я міг би вважати свою місію закінченою. Але де