Читати книгу - "Пан Ніхто"

Німкеня перетворила цілий поверх у простору вітальню, з'єднавши дві кімнати й обставивши їх зручно, але невибагливо, тобто без надлишку меблів і настільних ламп, який характерний для нашого зеленого холу. І якщо обстановка якоюсь мірою відображає індивідуальність мешканців, то можна було б зробити висновок, що фрау Зайлер належить до жінок здорового практицизму, а не будуарного побуту. Жодних галантних сцен, жодних імпресіоністів. Усі прикраси зводяться до трьох-чотирьох порцелянових статуеток, що стоять на невисокому буфеті; це рекламні подарунки фабрики порцелянових сервізів: Флора представляє фірми, які постачають людству кухонний посуд.

На цей раз гра складається на мою користь — річ досить рідкісна, бо звичайно я програю. Правда, дрібниці, не так, як першого разу.

— Ви повинні б радіти, — втішає мене у таких випадках Бентон. — Це значить, що вам щастить у коханні.

— Не говоріть банальностей, Ральфе, — заперечує Розмарі. — Якщо людина апатична в грі, то вона апатична і в коханні.

Німкеня могла б заперечити, що американець, незважаючи на апатичність у коханні, не апатичний у грі. Але вона не заперечує, хоча й має на це підстави. Наскільки я можу судити з побіжних спостережень, Флора спочатку робила деякі спроби пофліртувати з Бентоном, які, одначе, не вивели його зі стану летаргії. Можливо, він просто не прихильник великих форм.

Отже, гра цього разу складається на мою користь, але найбільші успіхи в мене починаються тоді, коли я сідаю навпроти імпозантної фрау Зайлер, бо робер довгий, у моїх руках майже весь час виявляються добрі карти; Розмарі з Бентоном переходять до відчайдушної оборони, оборона триває навіть тоді, коли вони опиняються в небезпечній зоні; караючі удари невблаганної німкені сипляться один за одним, і колона наших виграшів стає все більше схожою на хмарочос, так що коли нарешті Флора підводить риску й визначає підсумки, — рахівництво завжди покладається на неї, — Ральф змушений визнати, що в своєму житті ще не мав такого нещасливого робера.

— Як бачите, для вас стараюся, мій хлопчику, — бурмоче Флора, і я помічаю, що її очі під впливом тихого внутрішнього задоволення набрали блакитно-синього кольору.

— Цілком природно, — відповідаю, — коли б не такі, як я, ніхто б не купував ваших тарілок, бо вони були б просто непотрібними.

— Думаю, ви помиляєтесь, ставлячи мою симпатію в залежність від своєї торгівлі продовольчими товарами, — додає німкеня і цим ще більше псує настрій Розмарі.

Внаслідок нашого тривалого співжиття Розмарі звикла дивитись на мене до деякої міри як на свою територію, хоча між нами по суті нічого не було, крім пустопорожніх розмов. Але якщо в даний момент Флорині жарти дратують її, то це більше через те, що вона розлючена нещасливим робером. Правда, Розмарі має звичку приховувати свою лють. Коли це не вдається, вона просто трошки гнівається. Якщо ж розлючена не на жарт, то воліє мовчати.

Тепер Розмарі вже сидить навпроти мене, з підкресленою зосередженістю дивиться у свої карти, і я задоволений, що можу хоч трохи поліпшити її настрій, прямо об'явивши три без козиря. Розмарі не може втриматися, щоб не відповісти чотирма піками, позбавивши мене двохсот від тузів. Це дещо поліпшує настрій моєї партнерки, і вона навіть заявляє:

— Шкодую, П'єре, але я зовсім не помітила, що ви могли мати двісті від тузів.

— Даремно шкодуєте. Для мене було справжньою насолодою бачити ваш магістральний розиграш, — відповідаю галантно, навіть занадто галантно, бо розиграш тут елементарний і з такою картою його можна зробити, як кажуть, навіть лівою ногою.

— Ну, ви задоволені? — питаю я, коли другий тур також закінчується на нашу користь.

— Ні, звичайно, — відповідає Розмарі. — Ви з Флорою виграли втроє більше. Значить, любите Флору більше, ніж мене.

— А може, я люблю його більше, ніж ви, дорога? — байдуже зауважує німкеня.

Так чи інакше, пора подумати не про любов, а про закуску, і ми направляємось до довгого буфета, де поряд з рекламною порцеляною стоять плоскі тарілки, наповнені м'ясом і овочами. Практицизм німкені проявляється й на терені кулінарного мистецтва. Вона обмежується небагатьма, зате досить смачними й поживними фірмовими стравами, не вдаючись до неекономних імпровізацій Розмарі й не ганяючись за дорогою вишуканістю американця, який для наших зустрічей замовляє закуску в сусідньому ресторані.

— Будьте великодушні, їжте якомога більше! Інакше я муситиму цілий тиждень доїдати все це, — заохочує нас німкеня, яка давно засвоїла манеру підтримувати світську розмову, відкидаючи світський тон.

Ми їмо скільки можемо, потім знову розташовуємось навколо стола, і я за правилом «як щастить, то щастить» продовжую вигравати; перший виграш припав нам із Розмарі, але він, як на зло, і на цей раз далеко менший від прибутку, який я здобуваю через півгодини з німкенею.

— Тепер уже цілком ясно: ви любите Флору більше, ніж мене, — констатує моя піднаймачка.

— Втричі більше, — уточнює господиня, підливаючи ще трохи масла у вогонь і підкреслюючи переконливу силу нашого спільного удару.

І вона кидає на мене швидкий погляд блакитно-синіх мигдалевих очей, немовби лише тепер, після стількох зустрічей, помітила мене. Погляд, який міг би викликати у мене певні роздуми, якби я був прихильником великих форм, а крім того, не знав однієї подробиці, яка, можливо, не відома Розмарі: у цієї Флори, що хизується своїм побутом холодної і незалежної жінки, є приятель.

— Здається, німкеня сьогодні пограла мені на нервах, — зізнається моя піднаймачка, коли ми повертаємось додому.

— Думаю, що справа більше у невезінні.

— Так, звичайно, але й у німкені також.

Після цього несподіваного самозізнання у слабості дама бажає мені доброї ночі й направляється у свої покої.

Про приятеля Флори я довідався зовсім випадково. Та коли місяцями підтримуєш зв'язки з певними людьми і при цьому доводиться жити в такій тісній місцині, як Берн, подібні випадковості стають закономірними.

Сталося це під час однієї з моїх звичних пообідніх прогулянок по головній вулиці та сусідніх провулках. Прогулюючись, я нерідко зустрічаю то Ральфа, то Флору, але ми нашвидку перекидаємось кількома словами, і кожен йде у своїх справах. Лише коли я стикаюсь з Розмарі й вона не поспішає на якийсь надзвичайно цікавий диспут, моїй програмі загрожують зміни, бо дама з тією ж невимушеністю, з якою вона влаштовувалась у моєму домі, тягне мене до кафе або в кіно.

Того разу я побачив не Розмарі, а Флору, й не на головній вулиці, а в одному віддаленому, менш пожвавленому і не зовсім звичайному місці. Треба сказати, що частина старого Берна розташована на двох горизонтах, причому верхній горизонт знаходиться на рівні головної вулиці, а