Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Очі старої були жовті, вкриті полудою старого лукавства. У Ланіспорті пліткували, що коли чоловік привіз її разом з повними кораблями прянощів з далекого сходу, вона була юна і вродлива — та відтоді роки й злі справи лишили на ній незмивні сліди. Стара була приземкувата, огрядна, вкрита бородавками; зеленуваті щоки висіли мішками, у роті не лишилося жодного зуба, висохлі цицьки витяглися до колін. Якщо стояти до неї надто близько, то чутно було сморід хвороби, а коли вона розтуляла рота щось сказати, подих її тхнув дивно, сильно та огидно.

— Геть звідси! — мовила вона до дівчат скреготливим шепотом.

— Ми прийшли по пророцтво, — наполягала юна Серсея.

— Геть! — вдруге прорипіла стара.

— Ми чули, що ви вмієте бачити прийдешні часи, — сказала Мелара. — Нам лише кортить знати, з якими чоловіками ми одружимося.

— Геть! — каркнула Маггі вже втретє.

«Послухайте її! — заволала б королева, якби мала голос. — Ви ще маєте час утекти. То тікайте, дурепи!»

Але дівчинка з золотими кучерями вперла руки в боки і мовила:

— Ану хутко провіщуйте нам майбутнє, бо я скажу моєму ясному панотцеві, і вас відшмагають за зухвалу непокору!

— Прошу вас, — заблагала Мелара, — скажіть нам майбутнє, і ми підемо.

— Дехто тут не має майбутнього, — пробурмотіла Маггі глибоким і страшним, наче з черева, голосом. Але натягла халат на плечі й підманила дівчат ближче до себе. — Ну гаразд, коли не хочете забиратися геть, то йдіть до мене. От дурепи. Так, ідіть сюди. Я маю скуштувати смак вашої крові.

Мелара зблідла з лиця, але не Серсея. Левиця-бо не боїться жаби, навіть старої та бридкої. А мала б послухати, мала б піти, мала б утекти щодуху з того намету. Натомість вона взяла кинджала, простягнутого Маггі, та черконула хвилястим залізним лезом подушечку свого великого пальця. А потім і Мелариного теж.

У тьмяно-зеленому шатрі кров здавалася радше чорною, ніж червоною. Беззубі вуста Маггі затремтіли при її вигляді.

— Ось, — прошепотіла вона, — дайте сюди.

Коли Серсея простягнула руку, відьма висмоктала їй кров яснами м’якими, наче в немовляти. Королева й досі пам’ятала, якими моторошно холодними були ті вуста.

— Три питання дозволено вам, — мовила стара, коли випила свій напій. — Та відповіді вам не смакуватимуть, обіцяю. Питайте, або зникніть негайно.

«Тікайте! — подумала королева уві сні. — Стуліть пельки і тікайте!» Але дівчинка в наметі не мала достатньо здорового глузду, щоб лякатися.

— Коли я одружуся з принцом? — запитала вона.

— Ніколи. Ти одружишся з королем.

Обличчя дівчинки під шапкою золотих кучерів насупилося з подиву. Та за кілька років вона почала розуміти ті слова так, що не вийде за Раегара, доки не помре його батько Аерис.

— Але ж я все-таки стану королевою? — запитала молодша Серсея.

— Еге ж. — У жовтих очах Маггі заблищала зловісна втіха. — Королевою ти будеш… доки не прийде інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.

Блискавичний гнів змигнув обличчям дитини.

— Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її!

Навіть тоді вона не подумала зупинитися, твердолоба дитина. Адже їй належало ще одне питання, ще один миттєвий погляд у власне прийдешнє життя.

— Чи матимемо ми дітей, король і я? — спитала вона.

— О так. Шістнадцятьох матиме він, і трьох — ти.

Серсеї це здалося безглуздям. Порізаний палець болів, кров капотіла на килим. «Як таке може бути?» — хотіла вона спитати, але дозволені їй запитання вичерпалися.

Проте стара ще з нею не закінчила.

— Золотими будуть їхні корони, золотими і савани, — продовжила відьма. — А коли ти потонеш у власних сльозах, валонкар стисне руки на твоєму білому горлі й вичавить із тебе рештки життя.

— Що то за валонкар? Якесь чудовисько? — Золотій дівчинці не сподобалося віщування. — Ти брехло! Жаба з пухирями, стара смердюча дикунка! Не вірю жодному твоєму слову! Ходімо, Меларо. Нема чого її слухати.

— Я теж маю три запитання! — наполягала подружка.

Серсея смикнула була її за руку, та Мелара викрутилася і обернулася до відьми.

— Чи вийду я заміж за Хайме? — стрілила вона.

«Тупе дівчисько, — подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. — Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою.

— Ані за Хайме, ані за кого іншого, — відповіла Маггі. — Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч.

— Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! — відповіла Серсея.

Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті.

«Валонкар стисне руки на твоєму горлі» — почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» — спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина — тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі.

Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, — мовила вона до себе, — старий сон та заплутані простирадла, і по тому.»

Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече.

— Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно!

Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка