Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

***

Торол Садеас зачинив двері своїх покоїв і, підійшовши до столу, сперся на нього долонями й нахилився, опускаючи очі на проріз по центру, який проробив там Присяжником.

Крапля поту впала на стільницю прямо коло того отвору. Повертаючись під захист військового табору, він усю дорогу тамував у собі дрож. Ба більше — вичавлював немовби наклеєну посмішку. Садеас удавав незворушність, навіть диктуючи дружині відповідь на отриманий виклик.

І весь цей час у глибині свідомості чув голос, що сміявся з нього.

Далінар. Далінар замало не пошив його в дурні. Якби цей фокус із викликом довели до кінця, Садеас швидко опинився б на арені сам на сам проти того, хто щойно здолав не одного, а чотирьох Сколкозбройних.

Великий князь сів, але його очі не шукали вина. Вино треба тому, хто прагне забути — а він не хоче цього забувати. Він має завжди пам’ятати про те, що з ним сталося.

Як же приємно буде одного дня всадити Далінарів меч у його ж таки груди. Буря забирай! Подумати лишень — іще зовсім недавно йому було майже шкода свого колишнього друга. Аж раптом той утнув он яку штуку! І як же це він так наловчився?

«Ні, — заперечив собі подумки Садеас. — Річ не в спритності — йому поталанило. Чистої води везіння».

Чотирьох Сколкозбройних… «Як?» Навіть попри допомогу від того раба, ставало очевидно, що Адолін нарешті перетворюється на гідного сина колишнього Далінара. Це вселяло в Садеаса жах, бо колишній Далінар — Чорношип — і був великою мірою саме тим, хто зібрав королівство докупи.

«Але ж ти сам цього хотів, — подумав князь. — Пробудити його до життя».

Ні. Істина лежала глибше: Садеас не хотів повернення старого друга й уже не перший місяць прагнув прибрати Далінара з дороги — хай які байки собі розповідав.

Незабаром двері кабінету відчинилися, й досередини прослизнула Йалай. Побачивши, що чоловік занурений у роздуми, та спинилася на порозі.

— Йалай, постав на вуха всіх своїх інформаторів, — сказав Садеас, дивлячись у стелю, — кожного вивідача, кожнісіньке джерело інформації — і розкопай мені, чим йому дошкулити.

Дружина кивнула.

— А після цього, — повів далі Садеас, — настане час залучити вбивць, яких ти заслала.

Він мав подбати, щоб Далінар, зазнавши страждань, впав у розпач — решта неодмінно мали побачити, що той зламаний і розчавлений.

А тоді він покладе цьому край.

***

Невдовзі по Каладіна прийшли солдати — якісь незнайомі. Вони шанобливо відімкнули ланцюг, який приковував його до стільця, але ручні та ножні кайдани залишили. Один відсалютував йому здійнятим кулаком — тримайся, мовляв.

І капітан, похнюпивши голову, почовгав за ними. Його повели через табір — на очах у солдатів і писарок упереміш. Сям-там у натовпі він мигцем помічав однострої Четвертого мосту.

А ось і табірна гауптвахта, куди солдатів саджали за бійки та інші порушення дисципліни. То була невеличка будівля з товстими стінами й майже без вікон.

Каладіна завели досередини, в ізольовану секцію, де помістили в камеру з кам’яними стінами й заґратованими дверима. Замкнувши його там, кайдани з нього не зняли.

Він сів на кам’яну лаву й чекав, доки туди зрештою не залетіла Сил.

— Ось до чого призводить довіра до світлооких, — промовив, дивлячись на неї, юнак. — Усе, більше нізащо.

— Каладіне…

Але той заплющив очі й, відвернувшись, ліг на кам’яну холодну лаву.

Він знов опинився в клітці.

Кінець третьої частини

ІНТЕРЛЮДІЇ

ЦУП • СЕТ • ЕШОНАЙ

І-9. Цуп

Цуп іще ніколи не обкрадала палацу. Така спроба здавалася небезпечною. Не тому, що її могли впіймати, а через те, що, обікравши якийсь жалюгідний палац, куди ж ти поткнешся далі?

Вона вилізла на зовнішній мур і зазирнула на припалацову територію. Все, що там було — дерева, камені, будівлі — якось дивно відбивало зоряне світло, а по центру стриміла опукла на вигляд споруда, наче бульбашка серед ставка. Власне, більшість будівель була тої самої округлої форми, а їхню маківку нерідко увінчував такий собі шишачок. Усе це убозтво не містило жодної прямої — лише силу-силенну кривих.

Спільники Цуп видерлися нагору і зазирнули за гребінь стіни. Ну й «верхолази», ну й шатія-братія! Шестеро буцімто майстрів-крадіїв — а навіть на стіну як слід вилізти не можуть.

— Сам Бронзовий палац, — шепнув Гукін.

— Бронзовий? То ось із чого все це зроблено? — кинула Цуп, яка сиділа на гребені, звісивши одну ногу по той бік стіни. — На вигляд нагадує купу цицьок.

Чоловіки приголомшено витріщилися на неї. Вони були азіші — темношкірі й чорноволосі. А Цуп — решійка з островів на півночі. Сама вона в очі не бачила тих країв, але так розповідала їй мати.

— Купу чого? — перепитав Гукін.

— Цицьок, — сказала Цуп, показуючи пальцем. — Он погляньте — наче жінка, що лежить на спині. А ті шишачки вгорі нагадують соски. Певне, той, хто все це збудував, до-о-овго пробув одинаком.

Гукін, котрий був ватажком їхньої банди, обернувся до одного зі спільників. Спустившись по моту́зках із зовнішнього боку стіни, вони стали пошепки радитися.

— Як і казав мій інформатор, ця частина припалацової території здається безлюдною, — промовив Гукін.

Він мав такого шнобеля, наче в дитинстві за нього хтось схопився й дуже-дуже сильно смикнув. Цуп дивувало, що такий носище не лупив людей по обличчю, коли його гордий власник обертався.

— Всі ж бо зайняті — обирають нового Верховного Акасікса, — зауважив Максин. — Нам, бува, і справді вдасться обікрасти Бронзовий палац під самим носом у візирів.

— А це… е-е… безпечно? — спитав Гукінів племінник, чий підлітковий вік був до нього нелагідний: лице в прищах, голос ламається, а ноги цибаті.

— Ану цить, — присадив його Гукін.

— Ні, хлопець має рацію, остерігаючись, — заперечив Тиґзікк. — Це буде дуже небезпечно.

Тиґзікка в банді мали за «розумника», бо той був здатен лаятися трьома мовами. Вчений та й годі! Він носив барвисте вбрання, тоді як решта переважно були в чорному.

— Через наплив людності в палаці сьогодні пануватиме хаос, — повів далі Тиґзікк, — але в цьому є й небезпека: сила-силенна охоронців і ймовірність зусібічних підозр.

Тиґзікк був не першої молодості, і з усієї банди Цуп добре знала тільки його. Хоча імені вимовити не могла. За правильної вимови, оте «к-к» на кінці звучало, наче когось душать. І вона натомість називала його просто Тиґом.

— Тиґзікку, — втрутився Гукін (еге, неначе в зашморгу). — Адже ти сам це й запропонував. Тож не кажи мені, наче тепер дрейфиш.

— Я в ділі. Але закликаю до обачності.

Цуп звісилася зі стіни в їхній бік.

— Годі базікати, — втрутилася вона. — Ходімо.