Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

дав, хоча й кружними шляхами, розплутати які ви можете лише з добре налагодженою пошуковою системою. Завдяки Інституту Бланда і Фундації Бланда цей чолов’яга загнав свої гачки в тушу американського повсякдення ще 1919 року. Хто, як ви гадаєте, запопав патент на карбюратор 1-галон-на-100-миль? Звісно ж, ви про це чули — можливо, навіть підсміювалися з проплаченими антропологами, що називали це явище Міфом Автомобільної Ери чи ще якоюсь чортівнею, — а з’ясувалося, що приблуда нічого собі, цілком реальна, і не хтось, а саме Лайл Бланд стояв за академічними шльондрами, які, знай, авторитетно підбріхували і посміювалися. Або взяти чудову рекламну кампанію тридцятих про Траву-Убивцю. Хто, на вашу думку, працював над нею пліч-о-пліч (чи, як висловлювалися циніки, з членом-у-пельці) із ФБР? А пригадуєте анекдотики на зразок «приходить мужик до лікаря і каже: в мене не стоїть»? Будьте певні, їх запустив Бланд — з пів десятка основних версій після ретельних досліджень для Національної науково-дослідної ради, які показали, що 36 % чоловічої робсили мало уваги приділяють стану своїх залуп, бракує генітальної одержимості, а це підриває ефективність органів, які справді працюють.

Психологічні дослідження, власне, стали Бландовою спеціалізацією. Його зондування підсвідомості Америки на початку Депресії вважається класикою, і всі визнають, що воно підвищило достовірність «виборів» Рузвельта 1932-го. Більшість колег Бланда вважали показну ненависть до ФДР корисною, проте сам Бланд був надто задоволений і позами не переймався. Для нього ФДР був саме тим, що треба: Гарвард, пов’язаний з грішми — новими і старими, гурт і роздріб, Гарріман і Вайнберґ: американський синтез, раніше не помічений, нині відкриває шикарні можливості, і всі вони групувалися під визначенням «контроль», своєрідним кодовим словом для обізнаних — цілком у лад із прагненнями Бланда та інших. За рік Бланд увійшов до Ділової консультативної ради, утвореної під керівництвом Свопом з «General Electric», чиї уявлення про «контроль» мало чим відрізнялися від уявлень Вальтера Ратенау з німецької «GE». Хай би чим займався підрозділ Свопа, діяли вони таємно, ніхто не спромігся зазирнути у їхні досьє. Та й Бланд нікому не збирався розповідати.

Після Першої світової він заприятелював із Доглядом за Чужоземним Майном. Їхнім обов’язком було давати лад конфіскованим німецьким капіталовкладенням у США, тут крутилася сила грошей із Середнього Заходу, тож Бланд встряг у Велику Пінбольну Халепу, а таким чином, і в Масонство. І через таку собі Хімічну фундацію — назви-прикриття тими днями давали без фантазії — ДЧМ продав Бландові кілька перших патентів Ласло Джемфа, а до того ще й американське представництво берлінських «Glitherius Paint & Dye». Кілька років потому, 1925-го, складаючи себе докупи, «IG» викупили у Бланда 50 % американського «Glitherius», і Бланд свою частку використав для контролю патентів. Бланд отримав готівку, цінні папери та контрольний пакет у берлінській конторі «Glitherius», якою керував єврей на прізвище Пфляумбаум, той самий, на котрого працював Франц Пьоклер, поки заклад не згорів, а Пьоклер знову не опинився на вулиці. (Втім, у нещасті дехто вбачав руку Бланда, але провину поклали на єврея, якого трахнули в судовому порядку, наклали арешт на майно і довели до повного банкрутства, а згодом вирядили на схід із численними співвітчизниками. Мусимо також продемонструвати певний зв’язок між Бландом і власниками «Ufa», які того ж вечора відіслали Пьоклера з афішами до Райнікендорфа на доленосну зустріч із Куртом Мондауґеном і «Verein fur Raumschiffahrt», — не кажучи вже про окремі зв’язки з Ахтфаденом, Нерішем і рештою оточення «S-Gerät», — й отоді у нас складеться параноїдна схема, гідна такого ймення. На жаль, до 1945 року рівень майстерності не досяг рівня, що допускав би таку вибірку даних, а якби й досяг, Бланд чи його наступники й уповноважені могли б вантажівками завозити програмістів, щоб інформація на виході не становила небезпеки. Таких, як Слотроп, найпалкіших поборників справедливості, повертали у мрії, психічні розлади, знамення, криптографії, наркоепістеміології — нехай танцюють у царинах жаху, суперечностей та абсурду.)

Після пожежі у Пфляумбаума зв’язки між Бландом і його німецькими колегами довелося відроджувати, на це пішло кілька років. У часи Депресії Бланд опинився в Сент-Луїсі, спілкувався з Альфонсо Трейсі, випускником Принстону 1906 року, членом Сент-Луїського заміського клубу, що серйозно цікавиться нафтохімією. Місіс Трейсі з оберемками квітів бігала то в будинок, то з будинку, готувалася до щорічного Балу Потайливого Пророка, а сам Трейсі переймався приїздом із Чикаго молодиків у яскравих смугастих костюмах, двоколірних туфлях і хвацько насунутих крислатих капелюхах та з уривчастою, стакатовою говіркою, як у «томпсонів».

— Мені до зарізу потрібен грамотний інженер-електронік! — скаржився Трейсі. — Ніякої управи нема на тих макаронників! — уся партія бракована, а назад не беруть. Крок убік — і вони мене пристрелять. А потім зґвалтують Мейбл, поїдуть у Принстон якоїсь темної ночі та-а каструють мого хлопчика! Лайле, знаєте, що я думаю? Це змова!

Вендети, рукавички з коштовностями, тоненькі потоки трутизни просотуються в цю добропорядну вітальню з портретом Герберта Гувера на фортепіано, з рожевістю вази від «Нейман-Маркуса», модерновими баугаузівськими меблями, схожими на гіпсові шматки іграшкового міста (аж здається, що мініатюрні потяги у масштабі 1:87 загудуть під великим диваном і потягнуть попелястим килимом рефрижератори з цистернами…). Довгасте лице Альфонсо Трейсі з борознами довкола носа та лінії губ стомлене від турбот, він уже тридцять років не посміхався по-справжньому («Мене навіть Лорел і Гарді більше не розважають!»), сидить у просторому кріслі, сірий від страху. Хіба міг Лайл Бланд не розчулитися?

— Маю на прикметі саме такого, — каже він, співчутливо торкаючи лікоть Трейсі. Завше добре мати напохваті інженера, а цей хлопець свого часу розробляв якісь там суперові прилади електронного стеження для новоствореного ФБР за контрактом, якого Інститут Бланда кілька років тому домігся, передавши частину субпідряднику — «Siemens» із Німеччини. — Завтра ж посаджу його на «Срібну стрічку[561]». То не проблема, Альфе.

— А ходімо глянемо, — зітхає Трейсі. Вони стрибають у «пакард» і мчать до зеленого прирічкового містечка Губгармор, штат Міссурі: залізнична станція, дубильна фабрика, кілька каркасних будинків, над околицями височіє велетенська Масонська Зала, у грандіозному моноліті — жодного вікна.

Після нудних суперечок на вході Бланда нарешті пропускають і ведуть крізь оксамитові більярдні, лицьовані полірованим деревом гральні кубла, хромовані бари, м’які спальні, усе далі до чималого складського приміщення десь у глибині, забитому, по десятку на штабель, пінбольними автоматами — Бланд за своє життя не бачив в одному місці стільки автоматів — «Оце так!»: «Великі шоломи», «Чемпіонати», «Щасливці Лінді» — скільки сягає око.

— І всі ні к бісу не годяться, — меланхолійно мовить Трейсі. — От гляньте. — Показує на