Читати книгу - "Яр"

— Мені теж не відомо. Але ваша версія цілком логічна.

— Дякую, дуже дякую, — образився таким панібратством Газе, проте спитав: — І які ваші міркування?

У кабінеті було четверо: лисенький перекладач стояв чемно коло столу й не без трему в голосі виконував свої обов'язки. Максим відповів:

— Мене ви вже перевірили, пане лейтенант, чи не так? А за решту... кожному суддя — власне сумління.

Останнє речення він склав по-німецькому, то теж було одержано у спадок від Берти Фрідріхівни, і Газе саркастично завважив:

— У німецькій ви прогресуєте, можна сказати, день у день. Я вас більше не затримую.

Максим коротко кивнув головою й пішов до дверей, Афіноґен і собі ступив за Максимом, та Газе гукнув:

— Ні, вас прошу ще лишитися.

Афіноґен прийшов од лейтенанта за добру годину. Він був збуджений і не приховував свого хвилювання.

— Пошли, Максим Архипович, комендант зовет! — рішуче клацнув він щелепою. — Это уже черт знает что! Они уже нам не верят! Газе настаивает, чтобы вашу жену... ну, на медицинскую экспертизу!..

Максим думав над останніми словами Афіноґена. Йому й на гадку не спадало раніше, що цей колишній енкеведист так самовіддано захищатиме його в часину лиха. У серці на мить ворухнулося почуття вдячности до цієї незбагненної людини, але він поспішив затамувати в собі той вогник. Найнебезпечніше, коли людина починає розчулюватися й до того ж так недоречно, сказав він собі. Але все тіло йому немов зів'яло, і він не міг отако взяти й переступити через самого себе й через те, що допіру в ньому спалахнуло. Блідо всміхнувшись, Максим тихо запитав у Афіноґена:

— Ви й досі вірите, що... в оту розмову, що відбулась між нами ще наприкінці сорок першого в школі?

Афіноґен Горобцов довго дивився на нього, намагаючись бодай якось ухопити те, що прозорою тінню ховалося за Максимовими словами.

— Какое это имеет значение, — нарешті вичавив із себе він. — Какое это имеет значение... Я всю жизнь верил в честность, Максим Архипович.

У його вічу зібралося стільки болю та суму, що Максим одчув: тепер буде ще важче позбутися ваги власного тіла. Та, зібравши рештки волі, він помалу звівсь на ноги й, не дивлячись на Афіноґена, сказав:

— Ходімте до коменданта. Хоч я особисто й не вірю в успіх.

Афіноґен обтрусив на собі мундир і розпростав прим'яті поли.

— Пошли...

Комендант був саме вільний. Він прийняв їх люб'язно й холодно, і з його слів і всієї поведінки відчувалося, що тема розмови для нього далеко не нова.

— Нічого не можу вдіяти, панове, — розвів він руками й ляснув себе по бездоганно випрасованому галіфе. — У нас у Німеччині з'явилася така приказка: перед гестапо, як перед Богом, усі рівні.

Максим уперше чув, щоб лейтенанта Газе відверто називали гестапівцем, але слова не мали ніякісінького значення.

— Чому він хоче піддавати мою дружину експертизі? — спитав Максим.

— Це єдино можливе для вас алібі, підпоручнику.

Розмовляли без тлумача, перекладав Максим, бо Афіноґен, який досі мовчав, однаково жалібно дивився на нього, не розуміючи змісту розмови.

— У мене є церковне посвідчення про те, що ми того дня обвінчалися.

— Цього, крім отця Юлія, на жаль, не може більше ніхто підтвердити.

Почувши ім'я священика, Афіноґен раптом спитав у Максима, про що йдеться, і коли Максим переклав, той сказав комендантові:

— Отец Юлий — человек Божий, врать не станет.

— Дорогий поручнику, я можу ще раз повторити вам новітнє прислів'я: перед гестапо...

Максим, не дослухавши, перебив його:

— Чому вас, пане комендант, цікавить саме вечір 22 січня?

— Бо є підозра, що ви співчуваєте націоналістам. 23-го січня — день проголошення незалежної України.

— Ви ставите мене в безвихідне становище. Відтоді минуло вже чотири місяці, і мені тепер важко виправдовуватись.

— Саме це й нам завдає клопоту, підпоручнику.

— Ви можете розпитати в моєї дружини, де я був тієї ночі.

— Родичі за нашими законами не є свідками захисту. Крім того, тієї ночі було вбито єфрейтора Макса, а він вас... коротше — ви були з ним знайомі, це вже доведено. Як бачите, я особисто не маю проти вас нічогісінько й розмовляю з вами цілком одверто. Я сам зацікавлений, щоб усі підозри виявилися безпідставними.

Афіноґен утрутився вже без видимого приводу:

— Как же это, господин комендант? На днях подпоручика наградили правительственной медалью, а теперь обвиняют Бог знает в чем?

Комендант запитально глянув на Максима, бо той не переклав слова Афіноґена, а почувши, тільки махнув рукою: мовляв перед гестапо, як перед Богом, усі рівні, і нагороджені, і не нагороджені. Максимові ж він сказав ще одне, закінчуючи почату думку:

— Крім того, колись у хаті вашої дружини був лейтенант Газе, і ви нічим не виказали, що вона — ваша дружина.

— Мене ніхто про це не питав.

— Слова не мають значення. Лейтенант Газе досвідчений психолог і має підстави покладатися на власну інтуїцію.

— Інтуїція — не юридичний термін.

— Це так, але й не зовсім так. Отже, покладімось на Бога, пане підпоручнику.

Німець усміхнувся якось ніби знічено й водночас образливо. Максим знав, про що він натякає й що жде Оленку, але