Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Вова купує шоколадний торт, духів, пудри і йде до Діни. Ось він стукає в завішане газетою вікно. В кімнаті світиться. Газета одхилилась, і Вова побачив Дінине лице.

— Дінусік, це я — Вова. Можна до тебе?

Газета знов затулила шибку. Лице зникло. Значить, пішла відчиняти. Але дуже довго. Вова ще постукав у шибку. Знов одхилилася газета.

— Ну, чого там?

— Дінусь, це я — Вова.

— Ну, чую.

— Можна до тебе?

— Чого?

— Та є маленька справа.

— Зі справами так пізно не ходять. Ідіть собі додому.

— Два слова.

— Ні одного.

— Я тобі маю щось дати, Діночко, — жалібно просився Вова.

— Нічого мені не треба давати. Ідіть собі, товаришу, і взагалі запам’ятайте, що я з вами нічого спільного не хочу мати. Чуєте?

Голова зникла з вікна, шибку знов затулила газета. Вова постояв трохи, затиснувши зуби. Не знав, що йому робити. Потім брязнув тортом об землю й зник, розтанув у провулку, як у чорній каві грудочка цукру.

Свіфт щойно прибіг додому, розіслав газету, запалив свічку, лежить і пише. Раптом стук у двері.

— Увійдіть, будь ласка.

У двері всувається корчувата голова сусідки.

— Зайдіть до мене на хвилиночку. Там прийшов комендант за воду й каналізацію гроші брати.

— Скільки треба? — спитав Свіфт і поліз до кишені.

— Та, каже, з нас по карбованцю сімдесят п’ять копійок.

У Свіфта є дрібні гроші, але він зайшов до кімнати старої сусідки з двома паперами по три червінці вкупі. Комендант сидів за столом і щось записував у величезну книжку, а стара нагнулась над книжкою, вп’явшись у неї окулярами, чи не дорого, бува, він бере. Може б, якось дешевше. Вони обоє побачили, що в Свіфта по три червінці вкупі. Свіфт іде до столу, розкладає портмоне, виймає всі гроші, скільки в нього є, й рахує. Він навмисне шелестить червінцем, що новіший, дзвенить сріблом. Нехай бачать, що в нього гроші, нехай стара сусідка бачить, хто в неї сусіда. Нехай не думає, що він абихто. Свіфт шелестить і дзвенить грішми, вже не дивлячись на них, скоса зиркає на коменданта й стару, але ті не дивляться. Тоді він голосно:

— Три червінці вкупі і три: шістдесят карбованців.

Баба глянула на гроші й знову вп’ялась у книжку.

— Сімдесяа-а-ат, — тягне Свіфт. Потім склав усі гроші в портмоне. Комендант перестав писати. — З вас один карбованець сімдесят п’ять копійок, — звернувся він до Свіфта.

— Будь ласка, — подає йому Свіфт три червінці.

— У мене нема дрібних, — байдуже заявив комендант.

— У вас же ж дрібні є, — сказала стара до Свіфта.

— Еге, власне кажучи, в мене десь є дрібні, — замимрив Свіфт, риючись у портмоне. — Сьогодні одержав за твір сто карбованців і не знаю, де вони розлетілись.

Його ніхто не слухає, і він з досадою виходить. У себе він лягає й пише. Йому довго, правда, не пишеться. Він іще злий. Всякий там комендант та з усякими каналізаціями та водопроводами одриває од роботи. Це чортзна-що.

Уранці йде за місто, в ліс, подивитися на осінь. Тут не така осінь, як у місті. В місті їй тісно якось. В місті вона ковзається по тротуарах, лежить жовтою купою на залізних покрівлях і тліє душею, а вітер шпурне іноді її додолу, і їй, осені, в голові крутиться. Вона падає на брук, плаче, а люди йдуть і топчуть її, а вона плаче… Тут, за містом, не така осінь. Тут ліс позолочено сонячним магнітом, листочки падають із дерев, як поранені, безсило падають і густо, м’яко стеляться одне на одне. Свіфтові жаб’ячі очі взялися тінню, сумом осені. Йому хочеться творити. Поколупане лице з довгим підборіддям прояснилось. Він творить. Він упав на листастого м’якого килима осені, пригорнув, задихаючись, до грудей листя, й вигукнув:

— Лісе мій, ти такий, як прощання… Як горіння мук закоханих, як останнє ламання рук жіночих у тузі розлучній.

Потім він підвів у сльозах