Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

у сфері боротьби зі злочинністю та кримінального судочинства, разом з іншими його формами, вбираючи загальні ознаки останніх та набуваючи самостійних, відмінних від інших, характеристик. Зважаючи на те, що першою формою міжнародного співробітництва в кримінально-процесуальній сфері вважається інститут екстрадиції, первинні прояви досліджуваного інституту були методом ефективної взаємодії в процедурі екстрадиції, а в подальшому — в тій самій ролі — в інших процедурах, пов'язаних із співробітництвом держав.

Необхідність визнання та виконання рішень іноземних судів під час міжнародного співробітництва в кримінальному судочинстві може виникати, як вже зазначалося, на різних стадіях кримінального процесу та в межах певних форм міжнародного співробітництва, бути принципом, способом реалізації співробітництва, формою співробітництва та самостійним правовим інститутом.

Як принцип визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних судових органів означає, що встановлений рішенням іноземного суду або міжнародного судового органу (проміжним або остаточним) захід має визнаватися (за наявності юридичної процедури або без неї) та виконуватися на території запитуваної держави відповідно до міжнародного договору та національного законодавства останньої (на цьому принципі базуються механізми Європейського ордера на арешт та Європейського ордера на отримання доказів).

Будучи способом реалізації форм міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні (при наданні міжнародної правової допомоги, при перейнятті кримінального провадження, при передачі засуджених осіб, в екстрадиційному процесі), визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних судових органів уможливлює досягнення цілей, що покладаються на визначену форму.

Визнання та виконання рішень (в тому числі й вироків) іноземних судів та міжнародних судових установ, як процесуальна форма міжнародного співробітництва у сфері кримінального провадження, є зовнішнім виразом, способом існування такого співробітництва як явища, і складає, поряд з іншими процесуальними формами, його предмет.

Інститут визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних судових органів являє собою систему правових норм, що регулюють відносини у сфері міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, діяльність уповноважених на те суб'єктів, яка полягає в проведенні процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень, із метою поширення юридичної сили рішення іноземного суду або міжнародного судового органу (або іншого компетентного органу, у разі визначення його повноважним національним законодавством) на територію запитуваної держави та застосування всіх можливих законних засобів для їх реалізації відповідно до законодавства запитуваної держави та прийнятих міжнародно-правових зобов'язань.

Слід зазначити, що визнання та виконання рішень іноземних судів (інших іноземних процесуальних рішень) ми пропонуємо розглядати в широкому розумінні, як частину (елемент) інших форм міжнародного співробітництва під час кримінального провадження (проведення окремих процесуальних дій, екстрадиційного провадження, перейняття кримінального провадження, передачі засуджених осіб або здійснення нагляду за ними тощо). Залежно від того, частиною якого провадження в процесі співробітництва є інститут визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних судових установ, відрізняються види, суб'єкти та процедури визнання та виконання.

Правові основи виконання вироків судів іноземних держав на території України

Нормативно-правовою підставою для визнання і виконання вироків судів іноземних держав є наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Зважаючи на розвиток процесуальних форм міжнародного співробітництва в єдиному руслі, значення в історичному становленні цього інституту мали міжнародні нормативно-правові акти, що регламентували, зокрема, інші форми процесуальної взаємодії. Так, друга половина XX ст. характеризувалася укладенням значної кількості багатосторонніх та двосторонніх договорів як у сфері боротьби із злочинністю, так і безпосередньо в міжнародному співробітництві під час кримінального провадження, при цьому активно виокремлювалися конкретні форми міжнародного співробітництва між державами і знаходили процесуальну регламентацію як у зазначених договорах, так і в національних законодавствах держав. Більшість таких договорів залишаються чинними і до теперішнього часу. Мова йде про правові акти, які мають велике значення для регулювання відносин, пов'язаних із міжнародним співробітництвом у кримінальному судочинстві: Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 р., Додатковий та Другий додатковий протокол до неї; Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Додатковий протокол до неї 1978 р.; Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від 1964 р.; Європейську конвенцію про інформацію щодо іноземного законодавства від 1968 р.; Додатковий протокол до неї 1978 р.; Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 1970 р.; Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах від 1972 р.; Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом від 1977 р.; Конвенцію про передачу засуджених осіб від 1983 р.; Додатковий протокол до неї 1997 р.; Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.; Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Протоколів, що її доповнюють, 2000 р., відповідні закони про ратифікацію цих договорів тощо.

Після розпаду СРСР Україна, відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» [2, с. 207], Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08.1978 р. [3] з нотами України, надісланими в січні 1994 р. до посольств іноземних держав, є правонаступницею по двосторонніх договорах колишнього СРСР із питань кримінального судочинства. Активно укладалися двосторонні договори з наново створеними державами. Так, Україною було укладено договори з Азербайджаном, Киргизстаном, Латвією, Литвою, Молдовою, Естонією. У 1993 р. між державами — членами СНД у м. Мінську було укладено Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінську конвенцію), в 1997 р. — Додатковий протокол до неї, у 2002 р. — Кишинівську редакцію зазначеної Конвенції та ін. Починається активний процес удосконалення національних кримінально-процесуальних законодавств з урахуванням міжнародно-правових зобов'язань держав. Країни приймають нові Кримінально-процесуальні кодекси (Казахстан — в 1997 р., Вірменія — в 1999 р., Киргизія, Білорусь — в 1999 р., Азербайджан — у 2000 р., Російська Федерація — у 2001 р., Молдова, Туркменістан — у 2009 р., Україна — в 2012 р.) або вносять відповідні зміни та доповнення, зважаючи на потреби сучасного кримінального судочинства.

Довгий час питання процесуальної регламентації міжнародного співробітництва під час кримінального провадження залишалися поза належною увагою вітчизняного законодавця [4, с. 582]. Спочатку КПК України 1960 р. містив лише ст. 31, яка передбачала, що порядок зносин судів, прокурорів, слідчих та органів дізнання з відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання доручень визначається чинним законодавством України та міжнародними договорами України. Фактично ця норма відсилала саме до чинних міжнародних договорів і до процедури загального характеру, оскільки кримінально-процесуальне законодавство