Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

— Відчиніть двері, або я вас уб’ю!

Більше він не вагався. Ключ шкрябнув по замку, і Кент сам розчахнув двері й вистрибнув із камери. Він завжди помічав, коли наставав момент діяти, а помітивши, діяв негайно. Вражаюча зухвалість її витівки, те, як майстерно дівчина зіграла переляк, щоб заманити охоронців до дверей камери, і моторошна рішучість, з якою вона пустила в хід маленький чорний револьвер у руці, — усе це змусило його кров спалахнути вогнем, до останньої краплі. Щойно ступивши за двері своєї камери, він перетворився на колишнього Джима Кента, справжнього бійця. Він висмикнув автоматичний пістолет із кобури Картера і, тримаючи під прицілом Пеллі й спеціального констебля, роззброїв їх. За спиною він почув голос Маретти, спокійний і переможний:

— Замкніть їх у камері, містере Кент.

Не озираючись на неї, він махнув пістолетом у бік Пеллі й спеціального констебля, і ті позадкували крізь двері в камеру. Картер не рушив з місця. Він дивився просто на дівчину, і маленький чорний револьвер був спрямований йому в груди. І (поранений констебль і Пеллі цього не бачили) на губах Картера грала дивна посмішка. Він зустрівся поглядом із Кентом, і на мить у його очах спалахнула іскорка приязні і, без сумніву, чогось більшого. Картер радів! Кентові хотілося підійти до нього й міцно потиснути руку, але натомість він примусив поліціянта відступити до камери, повернув ключ у замку і з ключами в руках обернувся до Маретти Редіссон. Її очі переможно сяяли. Він ніколи не бачив таких променистих, разючих очей, як не бачив і цієї пташиної спритності, з якою вона обернулася й побігла коридором, кличучи його за собою.

Він відставав від неї лише на крок, коли минав кабінет Кедсті. Дівчина дісталася до вхідних дверей і відчинила їх. Надворі була безпросвітна темрява, і злива хльоскала по їхніх обличчях. Він помітив, що дівчина не накинула на голову каптура, коли вибігла надвір. Зачиняючи двері, Кент відчув, як її долоня навпомацки торкнулася його плеча і нарешті знайшла його руку. Вона міцно стиснула його пальці.

Кент не ставив питань, коли вони двоє поринули в темний вир дощової негоди. Спалах блискавки, розколовши небо, на мить висвітлив дівчину, її непокриту голову, схилену назустріч вітрові. Затим пролунав грім, від якого здригнулася земля під їхніми ногами, і її пальці ще міцніше стиснули його руку. І крізь той грім він почув її голос, що водночас сміявся і тремтів:

— Я боюся… грози!

І під перекати грому він розсміявся — гучним, нестримним, радісним сміхом. У ту мить йому хотілося зупинитися, підхопити її на руки і понести. Хотілося кричати, як божевільному, від несамовитої радості. А лише мить тому вона ризикувала всім, наодинці протистоячи трьом найхоробрішим чоловікам у поліції, та майже застрелила одного з них! Він почав був щось говорити, але вона пришвидшила кроки, перейшовши майже на біг.

Вона вела Джима не в напрямку ріки, а до лісу за бунгало Кедсті. І навіть на секунду не розгубилася посеред цієї непроглядної мрячної темряви. Було щось владне в дотику її пальців, хоч найвідчутніше вони стискалися, коли лунав грім. Це лише переконувало Кента, що вона не має жодного сумніву, куди з таким нетерпінням прямує. Користаючись спалахами блискавки, він на мить вдивлявся в її непокриту, схилену під бурею голову, її білий профіль і струнку фігуру, що через силу ступала по липкій грязюці. Вже не думка про втечу, а сама її присутність хвилювала його. Дівчина була зовсім поряд. Її рука лежала в його руці. Спалахи блискавки освітлювали Маретту, і Кент відчував дотик її плеча, її руки, її тіла щоразу, як підходив до неї зовсім близько. Наче життя, і тепло, і трепет просочувалися до його власних вен крізь дотик її руки. Раніше він мріяв про неї. А тепер раптом вона стала невід’ємною частиною його самого, і гордість за це сповнювала його до краю, перекриваючи всі інші почуття, що вели боротьбу в його душі. Гордість, що саме вона явилася за ним в останній момент, урятувала і тепер веде його до свободи крізь грозовий шквал.

На гребені невеличкого пагорбка між казармами й бунгало Кедсті вона вперше зупинилася. І тут він знову відчув майже нестримний порив потягнутися до неї, схопити в обійми і в єдиному крику вилити свою радість, своє безмежне щастя, із яким навіть щастя бути вільним зрівнятися не могло. Але він стояв, тримаючи її за руку, і не міг вимовити ані слова, лише дивився на неї, осяяну черговим спалахом. Розпанахавши небо, блискавка спалахнула так близько, що було чути шипіння, наче від гігантської ракети, що пролітає повз. І дівчина мимоволі притулилася до нього, і її вільна рука вхопилася за його плече в ту мить, як грім розлігся просто над їхніми головами. Його власна рука, блукаючи навпомацки, в темряві на мить торкнулася її мокрого обличчя і її наскрізь вогкого волосся.

— Маретто, — вигукнув він, — куди ми йдемо?

— Вниз, — почув він у відповідь.

Вона прибрала руку з його долоні, і він відчув, як вона вказує кудись, хоч і не міг бачити, куди саме. Перед ними простиралося провалля, сповнене хаотичного мороку, море чорноти — і в центрі цього моря він побачив світло. Він знав, що то горить лампа в одному з вікон Кедсті і що Маретта веде його на цей вогник, рухаючись униз по схилу, досі тримаючи його за руку. Те, що вона не зробила жодного зусилля, аби висмикнути руку, змусило його забути про майже всеобіймущий дискомфорт від зимного проливного