Читати книгу - "Пан Ніхто"

Переміна, одначе, має в основному метеорологічний характер. І зовсім почасти — побутовий. Як каже моя квартирантка, ми з нею давно дійшли до такого ступеня звикання, що чуттєва переміна у наших стосунках — це просто легкий нюанс під поверхнею звичайного, нюанс, який лише ми з нею здатні уловити.

Словом, усе залишилось по-старому, кожен дотримується свого повсякденного розпорядку, і лише іноді після обіду, оскільки дні стали довшими, а ліс по сусідству — привітнішим, ми, замість марудитися у тісному зеленому інтер'єрі холу, блукаємо по просторому зеленому інтер'єру лісу або ж сидимо на якійсь лавочці біля стежки і вдивляємось у смарагдову рівнину, за якою знову тягнуться лісисті горби, над ними здіймається синій ланцюг гір, ще вище — засніжені альпійські вершини, а над ними — велетенський небесний купол, у безмежжі якого теплий південний вітер так само поспішає зі своїми отарами хмар.

Одного разу Розмарі приводить мене до своїх знайомих у Селищі Робінзона — молодої сім'ї інтелігентів-екстремістів, яка займає невелику стандартну квартиру в цьому супермодерному комплексі з двоповерхових бетонних коробок. Того факту, що жінка сама веде мене до своїх екстремістів, уже достатньо, аби вважати їх абсолютно нецікавими для мене з точки зору професіонала, і якби ми були щирими, я мав би пояснити їй, що знайомство з її шефом Тео Грабером принесло б мені більше задоволення. Однак бути щирим із Розмарі — це вже завелика розкіш, а я не максималіст і зараз задовольняюсь дружбою й коханням без зайвої одвертості, бо, як кажуть французи, навіть найкраща в світі дівчина не може дати тобі більше, ніж те, що вона має.

Екстремісти влаштувалися досить комфортабельно, якщо можна назвати комфортом безладне скупчення транзисторів, магнітофонів, книг і алкогольних напоїв на синьому мокеті[5] просторого холу. Взагалі це подружжя живе на мокеті, приймає гостей на мокеті, садовлячи їх на подушки, п'є віскі і слухає поп-музику на мокеті, та й, мабуть, і спить на мокеті, аби показати, що воно зневажає сходження на ієрархічну піраміду й дотримується побуту соціальних низів.

За винятком цієї деталі, мені не вдається виявити ніякого зв'язку між господарями квартири й експлуатованими класами; я дозволяю собі навіть висловити це вголос, коли мені набридає слухати знайомий репертуар про перманентну революцію та аскетичне убозтво в ім'я абсолютної безликості і цілковитої рівності.

— Хто ж вам перешкоджає? — запитую. — Повикидайте усі ці речі з квартири, в тому числі й ваш мокет, одягніться у три метри зеленої бавовняної тканини і живіть прямо на долівці. Або ще краще: забирайтеся самі з квартири і рушайте шляхами перманентної революції.

Я кажу це господині, вірніше тій, яка здається мені схожою на господиню, бо у цих типів в обох довге солом'яне волосся, хирляві безстатеві тіла і джинси, прикрашені штучними, чисто декоративними латками.

Однак господиня відповідає, що я надто вульгарно зрозумів їхні інтелектуальні погляди, що вони розглядали й оцінювали соціальну рівність як вищий абстрактний принцип, а не як примітивну життєву практику.

Після цього господар, або той, кого я приймаю за господаря, наливає ще по віскі, підкреслюючи цим, що його не дратує ідейна конфронтація, і починає розвивати наступну теорію — про терористську боротьбу як найвищу форму революційного насильства.

— Я продаю в основному маслини і бринзу, — зауважую через деякий час, — але у мене є достатні зв'язки у торговому світі, щоб дістати вам по дві пари пістолетів будь-якої марки і по ящику ручних бомб. Отже, коли відчуєте нестачу боєприпасів, скажете.

На це господиня знову відповідає, що теорія революційної дії — одна справа, а практика — інша і що поділ між розумовою і фізичною працею, який відбувся ще при рабовласницькому ладі, узаконив звичай, згідно з яким одні створюють принципи, а інші їх застосовують.

— Я не припускала, що ви можете поводитись так грубо, П'єре, — докірливо бурмоче Розмарі, коли ми повертаємося через ліс.

— Нічого не вдієш: я не звик до такого інтелектуального розгулу на рівні домашнього мокета.

— І все-таки це недостатня причина для того, щоб весь час називати чоловіка «пані»…

— Невже? Звідки ж я міг знати? У цього типа був тонший голос.

— Хіба він винен, що у його дружини нижчий тембр? Ні, ви справді перегнули.

Ми ще трохи сперечаємось про те, перегнув я чи ні, а потім заходимо в дім, їмо на кухні, як завжди, яйця з шинкою, проводимо традиційний час у холі: я — перед телевізором, а Розмарі — над своїми незмінними альбомами, — і нарешті лягаємо спати. Так, як робимо це вже місяцями. І, можливо, єдина різниця в тому, що лягаємо на одне ліжко у кімнаті моєї квартирантки й додаємо до звичайної програми ще одну невелику розвагу, яка також уже починає перетворюватись у звичку.

— Переміна… — любить мріяти Розмарі.

Я також мрію про цю переміну, хоч і мовчки, але що з того? Переміни немає. Хіба що в календарному часі. Він тане, тижні спливають, а ситуація не міняється: топчемося на місці.

День став довшим, і коли я точно в установлений час зупиняюся біля парапету тераси, мені вже зовсім чітко видно внизу високу и худу фігуру юнака. І, як завжди, я відчуваю, що поряд зі мною стоїть ще одна людина — мій покійний приятель Любо Ангелов. Бо юнак на нижній площадці — це його син Боян.

Боян змінив свій вигляд відповідно до тієї ж моди, за якою одягається й подружжя екстремістів, але нічого не вдієш: тепер він студент — реальний і вдаваний, як і моя Розмарі, тож мусить не вирізнятися на тлі показної екстравагантності своїх колег. Банальна екстравагантність робить його непомітним у натовпі емансипованої молоді.

Мені здається, ніби я чую голос Любо:

— Що це ти його так замаскував?

— То не я його замаскував, — відповідаю. — Вони самі маскуються. Але якщо не зважати на довге волосся і сині штани, то я не бачу, чим вони особливо відрізняються від нас.

— Вони зніжені, — відповідає Любо.

— А може, ми занадто огрубіли? Переслідувати цілими днями бандитів по урвищах… Це вже давно минуло…

— Зніжені, брате мій. Тому будь уважний, щоб не втратити цього, нашого.

— Мені не треба про це