Читати книгу - "Українське письменство"

Шевченківський збірник вид. «Соробкоопу» (Союзу робітничих кооперативів) не перша спроба утворити поважне, спеціальне Шевченкові присвячене наукове видання. Перші кроки в тім напрямку зроблено було ще в 1914 році, з приводу 100-х роковин народження поетового: маємо на оці «Шевченківський збірник», виданий у Петербурзі, й особливо київський «Збірник пам’яті Шевченка» (XIV—XV том «Записок Укр. н. т-ва») з його першорядної ваги матеріалами до історії Кирило-Мефодіївського братства. Пізніше, в 1921 р., питаннями шевченкознавства зацікавилось Державне видавництво (київська філія), випустивши свого досить ефектно виданого «Збірника» за редакцією Є. Григорука (небіжчика) і П. П. Филиповича. Ні одному з цих видань не пощастило стати періодичним: в 1914 р. справі перешкодив загальний погром українського культурного життя; в 1921 — велике ослаблення купівельної здібності українського (переважно сільського) читача, що неминуче потягло за собою скорочення видавничих планів. Нині, переймаючи ідею «Шевченківського збірника» з рук Державного видавництва, «Соробкооп» обіцяє зробити його щорічним, розкішно обставленим, з широким кругом співробітників виданням, — на зразок російського «Пушкин и его современники».

Потреба в такому виданні відчувається досить гостро. Давно і без повороту одійшли в минуле часи, коли можна було задовольнятися короткими ювілейними замітками, наївно-патріотичними промовами та всякого роду публіцістичними препараціями Шевченка. Нові спостереження, часткові студії, нещодавно опубліковані сирові матеріали виразно показали нам, що обидві засновані на джерелах біографії поетові перестаріли; що тексти Шевченка все ще чекають строго критичного, справді наукового видання; що давнє українофільське трактування Шевченка, як обдарованого інтуїцією мужика, без знань і освіти, «народного поета», котрий ніби дістав від народу доручення співати про нього і замість нього, давно уже захитане і готове поступитися новим, реальнішим поглядам. На порядку дня стоїть тепер детальне і пильне вивчення всього, що стосується Шевченка — біографічних фактів, текстів, громадських поглядів, оточення і впливів, мистецької техніки, — і при тому вивчення, що озброєне методом і здібне при потребі порвати з навичними поглядами і готовими схемами.

Зміст соробкоопівського збірника досить багатий і різноманітний. Він складається з дванадцяти статей різних авторів. Тема статей з різних обсягів шевченкознавства, але всі (чи то майже всі) вони стоять в руслі нових поглядів на творчість поета. Одні з них досліджують дані біографічного порядку, другі — поетику, треті — світогляд Шевченка і його місце в історії громадянства; нарешті, четверті — психологію його творчості. Окремо стоїть праця академіка О. П. Новицького, що характеризує Шевченка як маляра, детально розглядаючи відомі його автопортрети (до статті додано 5 репродукцій на окремих аркушах і одна в тексті).

Про громадське значення Шевченка та його громадські погляди говорять три статті: акад. С. О. Єфремова «На нерівних позвах» («Шевченко і самодержавіє»), П. П. Филиповича («Шевченко і декабристи») та О. К. Дорошкевича («Шевченко в соціалістичнім оточенні»). Стаття С. О. Єфремова, вступна, написана з властивим авторові мистецтвом, злегка намічає ту лінію, яку поглиблюють два інших дослідники. Громадські погляди і оцінки Шевченка свідчать не тільки про його геніальну інтуїцію, а і «про ясне розуміння, твердий напрям», повну зорієнтованість у «шляхах історичного процесу». Цю думку П. П. Филипович уґрунтовує аналізом Шевченкового відношення до декабристів та виявлення літературних впливів на Шевченка К. Ф. Рилєєва; а О. К. Дорошкевич підводить під неї цілий ряд даних, що вказують на знайомство поета з «могутніми шуканнями соціалістичного світогляду передмарксової доби».

Біографічних тем торкаються дві статті М. М. Новицького: «Недруковані листи Шевченка» (серед них в фотографічній репродукції лист поета до гр. Ф. П. Толстого з Новопетрівської фортеці, писаний р. 1855-го) та особливо «Арешт Шевченка в 1859 році» з усіма приналежними сюди документами і хронологічною канвою справи. На підставі статті Н. М. (Н. Молчановського) про арешт Шевченка в «Киевской старине», архівних матеріалів та різних історико-літературних міркувань М. М. Новицький по-новому освітлює весь межиріцький інцидент 1859 року. Від біографії автор переходить до творчості: гострі слова, кинені при обмірі землі коло села Пекарів, про «Божу Мати-покритку» були популярною редакцією Шевченкового трактування Мадонни, що знайшло свій вираз в поемі «Марія»; а осінній, 1859 року, тяжкий настрій Шевченка, прикрі спомини межиріцького інциденту, в свою чергу, одбилися на тоні вірша «Бо Іудеї во дні они», що мав бути вступним розділом «Марії».

Із статей, що торкаються поетики Шевченкової, стаття Д. Дудар з’являється спробою зібрання і класифікації сирового матеріалу («Порівняння в «Кобзарі»); стаття Якубського описує і характеризує чотиристоповий ямб Шевченка на прикладі елегії «Мені однаково…»; її назва — «Із студій над шевченківським стилем». Стаття Д. Загула «Рима в «Кобзарі» Шевченка» ставить питання найширше: її завдання — показати багатство й різноманітність римування у Шевченка. В статті багато тонких спостережень щодо характеру Шевченкової рими, її безпосередності, синтаксичної доцільності й т. д., і т. д. Але, на жаль, дуже мало уваги віддано питанню про точні і приблизні рими, асонанси. Тим часом саме оце користування неточними римами і приводило декого з дослідників до висновку про бідність Шевченкового римування.

Психологія творчості Шевченкової зацікавила двох авторів: Ф. М. Самоненка («Образ Шевченкової музи») та акад. А. М. Лободу («Між двох стихій»). Обидві статті належать до найменш безперечних у збірнику. Їх висновки найменш приймовні. Так., напр., нелегко погодитися з акад. А. М. Лободою, що двомовність літературної спадщини Шевченка, той факт, що свій «журнал» (щоденник) і повісті Шевченко пише російською мовою, недвозначно свідчить про те, що йому властива була трагічна роздвоєність Гоголя або Куліша, «трагедія боротьби двох стихій, української та російської, що її зазнали й інші наші письменники і представники українського громадянства взагалі». Чи не простіше з’ясувати російську мову щоденника певною вимушеністю, невиробленістю «журнального» стилю в українській мові? І чи не природніше в російських повістях Шевченка побачити стремління довести своє вміння орудувати російською мовою, чисто зовнішні імпульси поетового оточення? Хіба не ясно, що інтимної внутрішньої спорідненості з російською мовною стихією в тій мірі, як у Гоголя або Куліша, у Шевченка не було ніколи? Недарма так гостро нарікав він часом на «черстве кацапське слово».

З художнього боку збірник виглядає непогано. Численні заставки, кінцівки та ініціали взято з рукописного збірника Шевченкових віршів 40-х рр., належать вони Я. де Бальмену та М. С. Башилову. Про обох, як малярів, розповідає спеціальна замітка художнього редактора О. Гера.