Читати книгу - "Домбі і син"

— О, як ся маєте, міс Домбі? — сказав містер Тутс. — Господи помилуй!

Останній вигук виразив глибоке занепокоєння містера Тутса тим болем, який він помітив на обличчі Флоренс, — він навіть хихотіти перестав й обернувся на статую розпачу.

— Любий містере Тутсе, — мовила Флоренс, — ви такі люб’язні зі мною і такі чесні, що я напевне можу попросити вас зробити одну послугу.

— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — тільки скажіть слівце, і ви… І ви повернете мені апетит. Якого, — розчулено додав він, — я давно вже не знаю.

— Сюзанна, мій давній, мій найдавніший друг, — сказала Флоренс, — несподівано кидає нас і їде зовсім сама, бідненька. Їде додому, на село, це недалеко. Можна попросити вас провести її до диліжанса?

— Далебі, міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ви чините мені велику честь і ласку. Таке ваше довір’я до мене, після того, як я, майже по-свинськи, повівся в Брайтоні…

— Так… — перебила його Флоренс. — Ні… забудьте за це. Значить, ви будете такі ласкаві… і підете? І перестрінете її, коли вона вийде з дому? Дякую, дякую тисячу разів! Мені аж легше стало. Тепер їй не буде так самотньо. Ви не можете уявити собі, яка я вам вдячна, наскільки певна, що ви — справжній друг! — І Флоренс, у своїй щирості душевній, знову й знову дякувала йому а містер Тутс, у його щирості душевній, заквапився геть… тільки задкуючи, щоб якнайдовше бачити її.

Флоренс забракло сміливості вийти, коли вона побачила бідолашну Сюзанну вже в холі, куди її виштовхувала місіс Піпчін, а Діоген стрибав довкола Сюзанни і до краю жахав місіс Піпчін, пориваючись до її шовкових спідниць і завиваючи на кожен звук її голосу, бо від щирого серця ненавидів цю славну дуенью. Потім Флоренс бачила, як Сюзанна потиснула руки всім слугам і обернулася, щоб кинути прощальний погляд на оселю, в якій прожила стільки років, бачила, як услід за кебом кинувся Діоген, немов прагнучи спростувати твердження, що він таки втратив частину своєї власності. Потім двері зачинилися, метушня вляглася, і з очей її ринули сльози, бо вона втратила друга, якого тепер уже не заступить ніхто. Ніхто, ніхто!

По-лицарському чесний містер Тутс миттю перепинив карету й переказав Сюзанні Ніппер дане йому доручення, після чого вона заплакала ще ревніш.

— Свідчуся душею й тілом, — вигукнув містер Тутс, сідаючи поруч із нею, — я вам співчуваю. Слово честі, навряд чи ви розумієте власні почуття так, як розумію їх я. Для мене в світі нема нічого жахливішого, як вимушена розлука з міс Домбі.

Тут Сюзанна уже повністю оддалася своєму горю, аж боляче було на неї дивитися.

— Послухайте, — мовив містер Тутс, — давайте не теє… тобто, я хочу сказати, давайте теє…

— Що, містере Тутс? — здивувалась Сюзанна.

— Ну, поїдемо до мене та пообідаєм перед тим, як вам їхати, — сказав містер Тутс. — Кухарка моя — найдобріша на світі жінка, материнського серця… і з радістю зробить усе, щоб вам стало легше. її син, — додав містер Тутс до цієї рекомендації, — учився у «Притулку Христа» й загинув од вибуху на пороховій фабриці.

Сюзанна прийняла цю люб’язну пропозицію, і містер Тутс приставив її до своєї оселі, де їх зустріла вищезгадана матрона, яка цілком відповідала отій характеристиці, і Курча, який, побачивши в кареті жінку, вирішив був, що містера Домбі, за його давньою порадою, вже перегнуто вдвоє, а міс Домбі — викрадено. Цей джентльмен викликав у міс Ніппер чимале здивування, оскільки після поразки у двобої з Жайворонком обличчя його було так покалічене, що його навряд чи можна було показувати на люди з приємністю для глядачів. Сам Курча пояснював цей жалюгідний стан тим, що на початковому етапі йому не вдалося уникнути захвату голови і той Жайворонок жорстоко покулачив його і гепнув на лопатки. Але, як випливало з опублікованого звіту про цей великий поєдинок, Жайворонок вже від самого початку тримав гору в усьому, і Курча було товчено, синячено, відбивано йому дух, завдавано йому перцю, хмелю і різних інших невигод подібного гатунку, аж поки не загнано його в кут й добито остаточно.

Після ситного обіду й сердечної гостини Сюзанна вирушила на станцію диліжансів, разом з містером Тутсом, що, як і раніше, сидів поруч, та з Курчам, що примостився на передку і, попри всю честь, яку він робив цьому невеличкому товариству своєю душевною стійкістю та героїзмом, ледве чи прикрашав його своїм виглядом, з огляду на пластирі, досить таки численні. Однак Курча заприсягся собі потай, що ніколи не розлучиться з містером Тутсом (який потай мріяв відкараскатись від нього) ні за яку ціну, крім права власності на який-небудь трактир, і, гнаний бажанням чимшвидше взятися до цієї діяльності й чимшвидше спитися до смерті, відчував, що його завдання — якомога спротивитись містеру Тутсу.

Нічний диліжанс, яким мала їхати Сюзанна, був уже готовий вирушати в путь. Посадовивши її, містер Тутс нерішуче стовбичив коло вікна, і, лиш коли візник зібрався вилазити на передок, став на приступку і, встромивши досередини стривожене та схвильоване підсвічене ліхтарем обличчя, несподівано спитав:

— Послухайте, Сюзанно! Міс Домбі, знаєте…

— Так, сер?

— Як ви гадаєте, чи могла б вона… е-е… знаєте?

— Вибачте, містере Тутсе, — сказала Сюзанна, — але я вас не чую.

— Як ви гадаєте, чи могла б вона, знаєте… не те, щоб зараз, але згодом… колись… по… покохати мене, знаєте? Ох! — осмілів бідолашний містер Тутс.

— Ой, ні, — похитала головою Сюзанна. — Я сказала б — ніколи. Ні-ко-ли!

— Спасибі! — подякував містер Тутс. — Це пусте. На добраніч. Це пусте, — спасибі!

ВІДДАНИЙ ВІРНИК

Цього дня Едіт виїздила з дому сама й повернулася досить рано. Було тільки кілька хвилин на одинадцяту, коли карета її завернула на вулицю, де вона жила.

На обличчі у неї лежав той самий вираз