Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Вивчають заявки, — відказав племінник ватажка, який стояв поруч неї.

— Заявки?

— Так, звісно, — підтвердив той. — Коли Верховний помирає, візири, канцеляристи й арбітри отримують шанс заповнити належні анкети й подати заявку на звільнене місце.

— Ви подаєте заявки на посаду імператора? — Цуп не вірила власним вухам.

— Звісно, — підтвердив хлопець. — Для цього треба заповнити купу паперів. І ще написати есей. Претендент має подати надзвичайно змістовний есей.

— Буря забирай! Та ви тут божевільні.

— А що, в інших народів це поставлено ліпше? Коли спалахують криваві війни за успадкування трону? А в нас усі мають шанс. Пакет документів може подати хоч би й чинуша найнижчого рангу. Та що там — на престол може зійти навіть приватник, якщо напише переконливий есей. Одного разу таке вже бувало.

— Схибнутися можна.

— Сказала дівчина, яка говорить сама до себе.

Цуп різко звела на нього очі.

— Тільки не вдавай, що це не так, — промовив Ґукінів племінник. — Я все бачив. Ти розмовляєш із порожнім місцем, наче там хтось є.

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Ґокс.

— Ну і ну. Так от, Ґо — я розмовляю сама до себе не тому, що схибнулася.

— А чому ж?

— А тому, що я дивовижна.

Дівчинка рушила сходами вниз і, дочекавшись прогалини між потоком слуг, подалася до шафи-комори з протилежного боку маршу. Ґокс лаявся, але не відставав.

Цуп підмивало прудко сковзнути долом, скориставшись зі своїх диво-здібностей, але потреби в цьому поки не було. А до того ж В’юнок усе бідкався, що вона залучає їх надто часто й наражається на небезпеку «аліментарного дефіциту» — хай що означала ця абракадабра.

Тож вона «сковзнула» до комори в звичайному, повсякденному сенсі й прошмигнула всередину. Не встиг Ґокс заскочити слідом, як Цуп зачинила двері. Позаду дзенькнув посуд на сервірувальному візку: місця було мало, й підлітки заледве втиснулися. Хлопець ворухнувся, знову спричинивши дзенькання, й дівчинка штурхнула його ліктем. Ґокс застиг, бо коридором саме проходили двоє паршменів, несучи барила з вином.

— Тобі варто повернутися нагору, — прошепотіла Цуп. — Тут може бути небезпечно.

— Он як? Прокрастися в буреклятий королівський палац — небезпечно? Хто б міг подумати! Дякую, що сказала.

— Я серйозно, — мовила вона, визираючи з комори. — Біжи нагору й, коли Гукін повернеться, тікай разом із ним. Мене він покине, й миті не роздумуючи. Як, певне, й тебе.

До того ж Цуп не хотіла виявляти своїх диво-здібностей поруч Ґокса. Бо це породжувало запитання та плітки, а дівчинка терпіти не могла ні тих, ні тих. Їй кортіло хоч раз у житті затриматися де-небудь надовше і не бути змушеною рятуватися втечею.

— Ну ні, — тихенько заперечив Ґокс. — Якщо ти збираєшся поцупити щось вартісне, я хочу свою частку — щоб дядько не тримав мене за хлопчика на побігеньках, а дав мені хід.

Гм, то цей хлопець не такий уже й боягуз.

Повз них пройшла служниця, несучи велику тацю, заставлену тарілками. Від аромату їжі, що долинув до Цуп, у животі забурчало. Наїдки багатіїв. Яка смакота!

Провівши служницю очима, злодійка вибралася з комори й рушила слідом. Хоч би Ґокс не напартачив. Гукін вимуштрував його непогано, але скрадатися багатолюдною будівлею — це не так просто.

Подавальниця відчинила потаємні двері в стіні. Службовий хід. Цуп притримала стулку, що зачинялася, і, вичекавши кілька ударів серця, тихенько прочинила і шмигнула досередини. У вузенькому коридорчику було темно й пахло щойно пронесеною їжею.

Ґокс увійшов услід за Цуп і тихо зачинив за ними двері. Подавальниця зникла за рогом попереду — ходів на кшталт цього в палаці, певне, було багатенько. Позаду дівчинки з дверної рами проклюнувся темно-зелений поріст ліан. Він скидався на грибок і покрив спочатку стулку, а відтак ближню стіну.

З гудиння та шматочків кришталю утворилося обличчя В’юнка, який похитав головою.

— Що, надто вузько? — запитала Цуп.

Той кивнув.

— Тут темно й нас важко помітити.

— Господарко, підлога вібрує. Сюди хтось іде.

Із сумом глянувши вслід подавальниці з тацею, дівчинка проштовхалася повз Ґокса і, відчинивши двері, знову вийшла в головний коридор.

Хлопчина вилаявся.

— Ти взагалі знаєш, що робиш?

— Ні, — відказала та й шмигнула за ріг, у широкий коридор, де чергувалися зелені й жовті самоцвітові лампи.

Але там, на жаль, просто на неї йшов слуга в крохмальній чорно-білій уніформі.

Ґокс перелякано ойкнув і гулькнув назад. А Цуп, склавши руки за спиною, спокійнісінько закрокувала вперед.

Дівчинка порівнялася зі служником, чия уніформа видавала в ньому не простого челядника.

— Гей, ти! — гаркнув до неї чоловік. — Що ти тут робиш?

— Господарка бажають пирога, — відказала Цуп, випнувши підборіддя.

— Ох, заради Єзіра! Закуски подають у парку. І пироги також!

— Подають, та не такі, — сказала Цуп. — Господарка бажають ягідного.

Служник скинув руки вгору й запричитав:

— На кухню в протилежний бік. Спробуй-но умовити кухарку. Але вона, боюся, радше відрубає тобі руки, ніж прийме ще одне спецзамовлення. Бурекляті провінційні канцеляристи! На тих, хто потребує особливого харчування, мали завчасно надіслати відповідні заявки!

Чоловік пішов, а Цуп, тримаючи руки за спиною, дивилася йому вслід.

З-за рогу визирнув Ґокс.

— Я гадав, ми покійники.

— Не будь дурнем, — відказала вона, квапливо крокуючи коридором. — Це ще квіточки.

У протилежному кінці цей коридор утворював перехрестя зі ще одним — із таким самим широким килимом по центру, бронзовими стінами й осяйними металевими лампами. Навпроти були двері, з-під яких не пробивалося світло. Роззирнувшись на обидва боки, Цуп кинулася до дверей і, прочинивши їх та зазирнувши всередину, махнула Ґоксові заходити слідом за нею.

— Нам треба пройти цим коридором, — шепнув хлопець, коли Цуп причинила двері, залишивши тільки шпарину, — і він зрештою приведе нас у покої візирів. Тепер там, певне, нікого немає — адже всі в крилі Верховного, на виборах.

— Ти знаєш план палацу? — запитала дівчинка, присівши в густій напівтемряві, коло дверей.

Вони потрапили в якусь наче віталеньку: крізь морок виднілися столик і два-три стільці.

— Еге, — підтвердив Ґокс. — Перш ніж іти на діло, я завчив напам’ять палацові мапи. А ти ні?

Цуп знизала плечима.

— А ще я тут уже одного разу був, — повів далі хлопець. — Приходив подивитися, як спить Верховний.

— Що-що зробити?

— Він публічна особа й громадська власність, — пояснив їй азіш. — Якщо пощастить у лотереї, можна прийти й подивитися, як він спить. Партії глядачів чергуються щогодини.

— Це щось на кшталт дня відкритих дверей?

— Ні, людей пускають постійно. А ще можна подивитися, як він їсть або виконує щоденні ритуали. Якщо Верховний зронить волосину або зріже нігтя, можна спробувати запопасти їх як реліквії.

— Звучить моторошно.

— Хіба трішки.

— А в який бік до його покоїв? — поцікавилася Цуп.

— У той, — відповів Ґокс, указуючи ліворуч по