Читати книгу - "Гра престолів"

Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й загалом, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину.

— То це вона? — спитав він Брона.

Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп.

— Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка.

Він схилив голову набік.

— Моє ім’я — Тиріон з дому Ланістер. Люди кличуть мене Бісом.

— А мене мати назвала Шаєю. Люди кличуть мене… до наметів.

Брон засміявся, і Тиріон теж мимоволі всміхнувся.

— То заходь до намету, Шає, будь ласкава.

Він підняв завісу та потримав для неї. А всередині став на коліна запалити свічку.

Похідно-військове життя мало свої переваги, які дещо врівноважували його незручності. Де стояв табір, там зазвичай крутилися й табірні дівки. Наприкінці денного переходу Тиріон відіслав Брона, щоб той знайшов йому годящу хвойду.

— Має бути досить молода і така гарна, яку тільки знайдеш, — казав він найманцеві. — Якщо вона вже милася цього року, чудово. Якщо ні, помий її. Не забудь розказати їй, хто я такий, а найперше — який саме я на вигляд.

Джик часто забував про таке попереджати. Коли повії бачили, для якого панича їх найняли, то в їхніх очах з’являлося щось таке… чого Тиріон Ланістер більше ніколи не бажав бачити.

Він підняв свічку і роздивився. Брон упорався з дорученням: дівчина мала очі сарни, тоненький стан, маленькі тверді груди та усмішку, що ставала по черзі коли сором’язливою, коли лукавою, а коли й зухвалою. Це йому сподобалося.

— Мені знімати сукню, мосьпане? — спитала вона.

— Все у свій час. Ти цнотлива, Шає?

— Як забажає ласкавий пан, — вдавано сором’язливо опустила очі дівчина.

— Я бажаю, щоб ти, дівчинко, казала мені про себе правду.

— Правду, то й правду. За подвійну ціну.

Тиріон вирішив, що вони чудово порозуміються.

— Я з Ланістерів. Золота я маю вдосталь, і ти скоро впевнишся у моїй щедрості… та я хочу від тебе дещо більше, ніж те, що між ногами. Хоча і те я теж хочу. Ти житимеш у мене в наметі, наливатимеш вино, сміятимешся над моїми жартами, розтиратимеш мені ноги після дня їзди верхи… і хай би скільки я тебе тримав — день чи рік — ти не злягатимешся з жодним іншим чоловіком.

— Згода.

Вона потяглася до подолу тонкої домотканої сукні, задерла над головою одним легким рухом і відкинула убік. Крім самої Шаї, під сукнею нічого не було.

— Якщо не загасити свічку, мосьпан обпече пальці.

Тиріон загасив свічку, взяв її руку в свою та м’яко притягнув до себе. Вона схилилася поцілувати його. Вуста її відгонили медом та гвоздикою, пальці були вправні, досвідчені й швидко знайшли усі потрібні застібки.

Вона прийняла його в себе з ніжним вдячним шепотінням та тихими переривчастими зітханнями. Тиріон підозрював, що задоволення вона вдавала — але так добре, що то вже не важило. Зрештою, він не вимагав від неї правди в усьому.

Опісля, коли вона тихо лежала в його обіймах, Тиріон зрозумів, як сильно потребував саме такої дівчини. Трохи не рік минув, відколи він востаннє був з жінкою — аж перед тим, як вирушив до Зимосічі у товаристві брата і короля Роберта. Завтра чи післязавтра могла прийти його смерть. А тоді краще лягти в могилу з думками про Шаю, ніж про свого батечка, Лізу Арин чи Кетлін Старк.

Він відчував, як до його плеча притискаються м’які груди. То було лагідне, тепле відчуття. У пам’яті спливла пісня. Тихо, ледве чутно він почав її висвистувати.

— Що це, мосьпане? — промурчала Шая, витягуючись поруч.

— Та нічого, — відповів він. — Одна пісенька, якої я вивчив ще хлопчиком. Спи, люба моя.

Коли її очі заплющилися, а подих став глибокий та рівний, Тиріон поволі вибрався з-попід неї, щоб не стривожити сон. Голим виповз назовні, переступив через свого зброєносця і обійшов намет відлити зайве.

Під каштаном, недалеко від їхньої конов’язі, сидів Брон, схрестивши ноги. Він, анітрошечки не заспаний, нагострював край меча. Сердюк спав зовсім не так, як сплять інші люди.

— Де ти її узяв? — спитав Тиріон, поки дзюрив у кущі.

— Відібрав у якогось лицаря. Той не хотів віддавати, але передумав, почувши твоє ім’я… та відчувши ножа на горлянці.

— Яка радість, — сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі. — Я начебто прохав знайти мені хвойду, а не нового ворога.

— Усіх гарненьких розібрали, — заперечив Брон. — Можу відвести назад, якщо тобі до смаку старі беззубі ґави.

Тиріон зробив крок ближче до нього.

— Мій вельможний батечко загнав би тебе до копалень за нахабство.

— Добре мені, що ти — не твій батечко, — відповів Брон. — Я ще бачив одну з бородавками по всьому носі. Може, тобі така смакуватиме?

— Щоб я взяв та розбив тобі серце? — відбив напад Тиріон. — Ні, залишу собі Шаю. Чи ти, часом, не запам’ятав ім’я того лицаря, в якого її забрав? Не хочу стояти коло нього у битві.

Брон підвівся зі швидкістю та спритністю кота, крутячи мечем у руці.

— Ви стоятимете в битві коло мене, пане курдупелю.

Тиріон кивнув. Тепле нічне повітря обвівало голу шкіру.

— Дивись мені, щоб я пережив цю битву, і зможеш сам назвати собі нагороду.

Брон перекинув меча з правиці до лівиці й рубонув повітря.

— Та кому треба вбивати таких, як ти?

— Моєму батечкові, наприклад. Вони ж і поставили мене наперед.

— Я б теж поставив. Маленький чоловічок за великим щитом — ворожих лучників покорчить з люті.

— Дивно, але ти мене якось втішаєш, — відповів Тиріон. — Мабуть, я з глузду з’їхав.

Брон вклав меча до піхов.

— Хто б сумнівався.

Коли Тиріон повернувся до намету, Шая перекотилася на лікоть і промурмотіла у напівсні:

— Я прокинулася, а мосьпана немає.

— Мосьпан знову тут.

Він ковзнув до неї під бік. Її рука вповзла йому між коротких ніг і знайшла там тверде та міцне.

— О так, знову тут, — прошепотіла вона, пестячи знайдене.

Він запитав, у кого Брон її відібрав, і вона назвала служивого лицаря