Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Ні,— саркастично відповіла Робін, вказуючи на свіжі синці під очима,— вези мене в такому вигляді до «Ритцу»!

Страйк почав сміятися, але перестав, шокований станом її обличчя.

— Може, краще в травму поїхати?

— Та що ти верзеш!

— Робін, мені...

— Тобі дуже прикро. Я знаю. Ти казав.

У Страйка задзвонив телефон. Він глянув на екран, вирішив, що Барклей може почекати, і вимкнув звук.

За три чверті години таксі висадило їх у кінці Денмарк-стріт з індійською їжею і парою пляшок. Нагорі Робін одразу пішла до туалету на сходах, де за допомогою туалетного паперу відмила засохлу кров з ніздрів і підборіддя. З потрісканого дзеркала на неї дивилися два червоно-пурпурові пухирі, які виросли навколо очей. На лобі набрякав синець.

Тим часом в офісі Страйк, який зазвичай їв каррі просто з одноразових коробок, приніс різношерсті тарілки, ножі й виделки, а потім, оскільки Робін попросила чогось міцного, піднявся до квартири, де мав пляшку свого улюбленого віскі. У холодильнику була маленька морозильна камера, де він тримав охолоджувальні пакети для кукси й кубики льоду. Останні він заморозив, мабуть, з рік тому: Страйк хоч і любив іноді випити міцного, але загалом надавав перевагу пиву. Вже виходячи з квартири з льодом, він подумав і повернувся ще й по охолоджувальний пакет.

— Дякую,— пробурмотіла Робін, коли Страйк повернувся, і взяла в нього крижаний пакет. Вона сиділа за столом Пат, на місці, з якого колись сама відповідала на дзвінки; Страйк розклав на столі їжу й тарілки.

— Треба переписати графіки на той тиждень,— сказала Робін, обережно прикладаючи пакет до лівого ока,— бо цей кошмар ніяким консилером не замастити. З двома підбитими очима я не зможу стежити непомітно.

— Робін,— знову почав Страйк,— мені просто капець як прикро. Я такий ідіот, я просто... Що будеш — горілку чи віскі?

— Віскі,— відповіла вона,— з льодом.

Страйк налив їм обом по потрійній порції.

— Вибач,— почав він знову, а Робін із задоволенням ковтнула шотландського віскі й узялася до каррі. Страйк сів на псевдо-шкіряний диван з того боку столу.— Менше за все я хотів заподіяти шкоду тобі... Я втратив самовладання, зірвався. Інші діти мого батька кілька місяців дошкуляли мені тією чортовою вечіркою,— додав він, проводячи рукою по густих кучерях, вічно неохайних. Він вирішив, що Робін має право почути це: пояснення якщо не виправдання, чому він так напартачив.— Вони хотіли спільне групове фото як подарунок батькові. Тоді Ал мені сказав, що в Рокбі рак простати... але це йому нітрохи не завадило зібрати чотириста друзів на гульки... Я порвав запрошення і навіть не подивився, де воно все буде. Мав би здогадатися, що Оукден щось задумав, я був неуважний, і...

Він одним ковтком випив половину свого віскі.

— Не може бути виправдань тому, що я на нього накинувся, але все це... ці останні місяці... Рокбі дзвонив мені в лютому. Вперше в житті. Хотів купити зустріч зі мною.

— Купити? — перепитала Робін, притискаючи холодний пакет до другого ока. Згадалося, як Страйк кричав на когось по телефону в кабінеті на Валентинів день.

— Фактично,— відповів Страйк.— Сказав, що відкритий до ідеї щодо того, чим мене підтримати... трохи, бляха, запізнився, років на сорок.

Страйк допив своє віскі. Потягнувся по пляшку й налив собі таку саму порцію.

— Коли ти востаннє його бачив? — спитала Робін.

— Мені було вісімнадцять років. Власне, я бачив його двічі,— відповів Страйк.— Уперше — коли був ще малий. Мама влаштувала на нього засідку, привела мене під студію звукозапису.

Про це Страйк розповідав тільки Шарлотті. Її власна родина була не менш неблагополучна й дивна, ніж його; там траплялися скандали, які хтось інший вважав би епохальними: «Це було за місяць до того, як тато підпалив мамин портрет у коридорі, стіна загорілася, приїхали пожежники й усіх нас вивезли»,— але для Кемпбеллів то був звичний плин життя.

— Я думав, що він хоче мене бачити,— провадив Страйк. Шок від того, що він заподіяв Робін, і віскі, яке обпікало горло, вивільнили спогади, що їх Страйк зазвичай тримав при собі.— Мені було сім років. Я капець як зрадів. Хотів мати ошатний вигляд, щоб він... щоб він мною пишався. Попросив маму одягнути на мене мої найкращі штани. Ми приїхали під студію... у мами були знайомі в музичній індустрії, і хтось підказав, що він там буде... але нас не впустили. Я вирішив, що це якась помилка. Тип на дверях однозначно не знав, що тато хоче мене бачити.

Страйк випив ще. На столі між ним і Робін остигали індійські страви.

— Мама влаштувала скандал. Вони їй саме погрожували, коли під’їхала машина і вийшов менеджер гурту. Він знав мою маму та сказав не влаштовувати публічних сцен. Завів нас усередину, в кімнату біля студії. Менеджер намагався пояснити мамі, що вона вигадала дурницю, дарма прийшла. Якщо треба грошей, то слід говорити через адвокатів. Саме тоді я зрозумів,

що мій батько нас не запрошував. Мама хотіла взяти його штурмом.

Страйк хрипко провадив:

— Я заплакав. Хотів піти звідти... Аж тут — мама й менеджер Рокбі сперечалися на повну силу — зайшов Рокбі. Почув крики, вертаючись із туалету. Мабуть, він там нюхав кокаїн; я тільки потім це зрозумів. Він зайшов уже накручений. Я спробував усміхнутися,— додав Страйк.— Стояв весь у шмарклях, не хотів, щоб тато думав, що я плаксій. Я уявляв, як він мене обійме, скаже: ось і ти нарешті. Але він глянув на мене, як на порожнє місце. Стоїть якийсь малий у коротких штанцях, мабуть, син фанатів. Мені штани завжди були короткі, швидко виростав...

Тоді Рокбі помітив мою маму, і його перекосило. Вони почали сварку. Всього, що вони казали, я вже не згадаю — малий