Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— О Боже, Корморане,— прошепотіла Робін.

— Ну,— мовив Страйк,— слід віддати йому належне за чесність. Потім Рокбі вийшов, а ми пішли додому. Потім я ще якийсь час сподівався, що він пожалкує про сказане. Важко було відпустити думку про те, що в глибині душі він хотів мене бачити. Але ні.

До заходу сонця було ще далеко, але в кімнаті поступово ставало темніше. Високі будівлі на Денмарк-стріт о цій порі завжди затіняли приймальню агенції, але детективи не хотіли вмикати світло.

— На другу зустріч,— розповідав Страйк,— я сам домовився з його менеджером. Мені було вісімнадцять років. Я вступив до Оксфорда. Ми багато років не торкалися грошей Рокбі. Суд обмежив право моєї матері ними розпоряджатися, бо вона взагалі не вміла давати раду грошам, тринькала їх навсібіч. Менше з тим... виявилося, що потай від мене тітка й дядько написали Рокбі, що я вступив до Оксфорда. Мама отримала листа, в якому було написано, що з моїм вісімнадцятиріччям його обов’язки щодо нас закінчені, але я можу скористатися грошима, які накопичилися на моєму банківському рахунку.

Я домовився про зустріч в офісі його менеджера. Він прийшов зі своїм давнім адвокатом, Пітером Ґіллеспаєм. Цього разу Рокбі мені навіть усміхнувся. Я більше не був для нього фінансовим тягарем — зате виріс і міг говорити з пресою. Оксфорд явно трохи шокував його. Мабуть, сподівався, що з тим вихованням, яке я отримав, я десь тихо зникну. Рокбі привітав мене зі вступом до Оксфорда і сказав, що в мене є чудовий запас, адже мама не торкалася тих грошей шість чи сім років. А я йому сказав,— розповів Страйк,— щоб запхав ті гроші собі в дупу й підпалив. І пішов.

— Я вчинив як самовдоволений паскудник,— додав він.— Мені навіть на думку не спало, що як не платитиме Рокбі, заплатять Тед і Джоан... і вони платили, а до мене тільки потім дійшло. Але я недовго витрачав їхні гроші. Коли померла мама,— я був на другому курсі,— я покинув Оксфорд і пішов до армії.

— Він тобі дзвонив, писав, коли твоя мама померла? — тихо спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк,— а якщо й так, я про це не дізнався. Він надіслав листа, коли мені відірвало ногу. Мабуть, перелякався до срачки, дізнавшись, що я підірвався. Переймався, що преса про це напише. Щойно я вийшов з Селлі-Оуку, Рокбі знову запропонував мені гроші. Дізнався, що я хочу відкрити власну агенцію. Шарлоттині друзі зналися з його дітьми — від них він про це й почув.

У Робін щось перевернулося всередині, коли вона почула Шарлоттине ім’я. Страйк рідко згадував про її існування.

— Я спершу відмовився. Не хотів брати ті гроші, але більше жодна паскуда не воліла давати позику відставному солдату з однією ногою, без будинку й без статків, на які можна відкрити агенцію. Я сказав його кінченому юристу, що візьму рівно стільки грошей, скільки треба, а потім виплачу позику назад. І саме це і зробив.

— Але то насправді були твої гроші? — спитала Робін, згадавши, як Ґіллеспай що кілька тижнів вимагав у Страйка повернення боргів, коли вона тільки прийшла до агенції.

— Мої, але я їх не хотів. Неприємно було навіть позичати.

— А Ґіллеспай так поводився, ніби...

— Біля багатих і знаменитих завжди крутяться такі, як Ґіллеспай,— відповів Страйк.— Він усю душу вклав у роль ката при моєму батькові. Той старий гад був мало не закоханий у Рокбі — чи в його славу, не знаю. Я досить прямо сказав, що думаю про Рокбі, і Ґіллеспай цього не пробачив. Я наполіг на угоді щодо позики, і Ґіллеспай вимагав її виконання, караючи мене за те, що я прямо виклав свою думку про нього й Рокбі.

Страйк підвівся з дивана, який у відповідь видав звичне пердіння, і взявся до індійської їжі. Насипавши собі й Робін по повній тарілці, він пішов по воду. Сам Страйк уже встиг спожити третю порцію віскі.

— Корморане,— мовила Робін, коли він сів на диван і почав їсти.— Ти ж розумієш, що я ніколи не пліткуватиму про твого батька з іншими людьми? І з тобою про нього не заговорю без твого запрошення, але... ми партнери. Ти міг би сказати мені, що він тебе дістає, і таким чином спустити пару, а не кидатися на свідка з кулаками.

Страйк прожував шматок курки з джалфрезі, а тоді тихо відповів:

— Так, я знаю.

Робін відломила шматочок від наану. Розбите обличчя боліло трохи менше: холодний пакет і віскі кожне зі свого боку притлумили відчуття. І все одно довелося зо хвилину збирати сміливість, щоб сказати:

— Я прочитала, що Шарлотта в лікарні.

Страйк звів на неї очі. Звісно, він пам’ятав, що Робін знає, хто така Шарлотта. Чотири роки тому він напився так, що не тримався на ногах, і розповів їй значно більше, ніж хотів би, про гадану Шарлоттину вагітність буцімто від нього, через яку вони й розійшлися назовсім.

— Так,— озвався Страйк.

І розповів Робін про прощальні есемески, і як він кинувся до таксофону, і як слухав, поки Шарлотту не знайшли на території її дорогої клініки.

— О Боже мій,— вигукнула Робін, відклавши виделку.— Коли ти дізнався, що вона жива?

— Точно знав за два дні, коли про це написали в пресі,— відповів Страйк. Він підвівся, підлив Робін віскі, потім налив ще порцію собі та знову сів.— Але я ще раніше виснував, що вона жива. Погані новини розходяться швидше,