Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Ця гаряча, зворушлива промова викликала голосні крики. Я сказав, що ми тільки виконали свій обов’язок і зовсім не заслужили такого захоплення. Народ закричав ще голосніше. Потім мене понесли через зовнішній двір до мого колишнього помешкання, щоб укласти в ліжко. Коли мене несли, я побачив вірного коня Денний промінь, який безпорадно лежав, і його біла голова простягнулася на землі. Я звелів тим, хто ніс мене, підійти до нього, щоб я міг поглянути на добру тварину. На мій подив, кінь розплющив очі і, піднявши голову, слабко заіржав. Я був готовий кричати від радості, побачивши, що він живий, але не мав сили поворухнутися. Одразу ж прислали конюхів, підняли коня, влили йому вина в горло, і до ночі він зовсім отямився, був сильним і свіжим, як завжди!

Мілозис пишався цією твариною. Городяни показували своїм дітям коня, який “урятував життя Білої Королеви”.

Мене вклали в ліжко, обмили мою рану і зняли з мене кольчугу. Я вельми страждав, оскільки в грудях і в лівому боці в мене була рана завбільшки з чайне блюдце.

Я пам’ятаю, що почув тупіт коней за палацовою стіною. Це було набагато пізніше. Я піднявся і запитав про новини. Мені сказали, що Куртіс послав загін кавалерії на допомогу королеві через дві години після заходу сонця. Військо Зорайї відступило в М’Арступу, переслідуване кавалерією. Сер Генрі отаборився із залишками свого війська на тому пагорбі, де минулої ночі стояла Зорайя (така фортуна!), і планував уранці рушити на М’Арступу.

Почувши це, я відчув, що можу померти з легким серцем, і впав у забуття.

Коли я знову прокинувся, перше, що мені впало в око, було симпатичне скельце в оці Гуда.

— Ну, як ви себе почуваєте, друже? — запитав мене ласкавий голос Гуда.

— Що ви тут робите? — здивувався я. — Ви мали бути в М’Арступі. Хіба ви втекли звідти?

— М’Арступу взято минулого тижня, — відповів він весело. — Ви були без пам’яті з тієї ночі. Були всілякі військові почесті… Труби звучали, прапори розвівалися всюди… Але як тій, Зорайї? Скажу вам, ніколи нічого подібного я не бачив у своєму житті!

— А Зорайя? — запитав я.

— Зорайя… О, Зорайю полонили! Вони покинули її, шельми, — додав він, змінюючи тон, — пожертвували королевою, аби урятувати свою шкуру. Зорайю принесли сюди, і я не знаю, що сталося з нею! Бідолашна душа!

Він тяжко зітхнув.

— Де Куртіс? — запитав я.

— З Нілептою. Вона зустріла нас сьогодні, і яке це було побачення, скажу вам! Куртіс прийде побачитися з вами завтра. Лікарі вважають, що вам треба поберегтися!

Я нічого не сказав, хоча подумав про себе, що, незважаючи на заборону лікарів, він міг би прийти до мене. Звичайно, якщо людина нещодавно одружилася і перемогла у битві, вона має слухатися порад лікарів!

Потім я почув знайомий голос, який допитувався у мене: “Чи може пан тепер лягти в ліжко сам?” — і побачив величезні чорні вуса Альфонса.

— Ви тут? — запитав я.

— Так, добродію, війна закінчилася, мої войовничі інстинкти задоволені, і я повернувся, щоб куховарити для вас!

Я засміявся, чи, точніше, намагався засміятися. Який би не був поганим Альфонс у ролі воїна, — я боюся, що він ніколи не піднісся до героїзму свого дідуся, — треба сказати правду, він був найкращою доглядальницею, яку я знав. Бідолашний Альфонс! Сподіваюся, він так само тепло згадуватиме мене, як і я його!

Наступного ранку я побачив Куртіса і Нілепту. Він розповів мені все, що сталося відтоді, як ми з Умслопогасом поскакали з поля битви.

Мені здається, він вів війну чудово і виявив незвичайні здібності командира. Загалом, хоча втрати наші були вельми великі — страшно навіть подумати, скільки людей загинуло, — ,я знаю, що населення країни не засуджувало нашої війни. Куртіс був дуже радий бачити мене і зі сльозами на очах дякував за те мале, що я міг зробити для королеви. Я бачив, що його вразив мій вигляд.

Що стосується Нілепти, то вона тепер аж сяяла, коли її дорогий чоловік повернувся до неї зовсім здоровий, із невеликою подряпиною на голові. Я впевнений, що вся ця вбивча війна, всі ці загиблі люди майже не зменшували її радості, її щастя, і не можу засуджувати її за це, розуміючи, що такою є натура люблячої жінки, яка дивиться на все крізь призму своєї любові і забуває про нещастя інших, якщо кохана людина жива і неушкоджена.

— Що ви робитимете із Зорайєю? — запитав я.

Світле обличчя Нілепти спохмурніло.

— Зорайя! — вимовила вона, тупаючи ногою. —