Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Інколи мені це вдається.

— Ти добре освічений. Це проглядається як у твоїх словах, так і в твоїх діях.

Сиґзіл зам’явся.

— Так, — зрештою мовив він. — Мій народ не вважає чоловічої проникливості гріховною.

— Це не гріх і для алетійця.

— Досвід підказує, що вас цікавлять лише війна та мистецтво вбивати.

— Чи ж настільки багатьох із нас ти бачив, окрім як в армії?

— Не надто, — визнав Сиґзіл.

— То кажеш, людина з освітою, — задумливо проказав Каладін. — У мостонавідній команді.

— Моє навчання залишилося незавершеним.

— Як і моє.

Той зацікавлено глянув на нього.

— Я вчився на хірурга, — пояснив Каладін.

Сиґзіл кивнув, і темне густе волосся розсипалося в нього по плечах. Він був одним із небагатьох мостонавідників, котрі завдавали собі клопоту голитися. Хоча тепер, коли бритву мав Скеля, ця ситуація могла змінитися.

— На хірурга, — повторив азіш. — Не можу сказати, що здивований, беручи до уваги, як ти даєш раду пораненим. Серед обслуги подейкують, що ти світлоокий дуже високого рангу, але інкогніто.

— Що? Але ж у мене карі очі!

— Перепрошую, я не так висловився, — відказав той. — У вашій мові бракує потрібного слова. Для вас «світлоокий» — те саме, що й «проводир». Проте в інших королівствах не це робить людину… а хай їй грець, цій алетійській! …високородною. Ясновельможним — але не «за ясні очі». Так чи інак, а люди гадають, що тебе, напевно, виховували не в Алеткарі — і то змалку готуючи в проводирі.

Сиґзіл озирнувся на товаришів. Ті помалу всідалися, завзято накидаючись на рагу.

— Уся річ у тому, наскільки природно ти ведеш за собою — ведеш так, що інші просто хочуть коритися. А такі речі асоціюються зі світлоокими. От вони й вигадали для тебе минуле. Ох і нелегко тобі буде вивести їх із цієї омани! — він вдивився у командира. — Звичайно, якщо це й справді вимисел. Я ж бо теж був у проваллі того дня, коли ти орудував списом.

— А що таке спис? — промовив Каладін. — Зброя темноокого солдата. Це ж тобі не меч світлоокого.

— Для багатьох мостонавідників така різниця несуттєва. Ті й інші значно вищі від нас.

— А яка історія твого життя?

Сиґзіл самовдоволено всміхнувся:

— А я все гадаю: коли ж він почне вивідувати? Бо й інші згадували, що ти цікавився їхніми біографіями.

— Хочу знати тих, ким командую.

— А якщо серед нас є вбивці? — тихо запитав той.

— Тоді я в хорошій компанії, — відказав Каладін. — А якщо ти вкоротив віку світлоокому, то за нагоди я ще й випивкою пригощу.

— Ні, не світлоокому, — промовив Сиґзіл. — І він і досі живий.

— Ну, тоді ти не вбивця, — заперечив командир.

— Але дуже старався ним стати, — в очах азіша з’явився відсутній вираз. — Я був упевнений, що в мене вийшло. Проте прийняв не наймудріше рішення. Мій наставник… — він змовк.

— То це його ти намагався вбити?

— Ні.

Каладін чекав на продовження, але його не було. «Учений, — подумав він. — Або принаймні інтелектуал. Повинен існувати спосіб якось скористатися з цього. Знайди, як вибратися з цієї смертельної пастки, Каладіне. Користуйся тим, чим можеш. Вихід повинен бути».

— Ти мав рацію, коли говорив про мостонавідників, — мовив Сиґзіл. — Нас посилають на смерть. Це єдине раціональне пояснення. Є таке місто — Марабетія. Не чув?

— Ні, — зізнався Каладін.

— Це на північ від нас, на узбережжі, у землях селаїв. Тамтешні жителі — запеклі полемісти. На кожному міському перехресті встановлені невеличкі трибуни, піднявшись на які кожен охочий може викласти свої аргументи. Кажуть, ніби всі марабетійці носять у капшуках перезрілі фрукти на той випадок, якщо раптом трапиться проходити мимо оратора, з яким вони не погоджуються.

Каладін нахмурився. Він не чув від Сиґзіла стільки слів за весь той час, який вони разом прослужили в команді.

— Те, що ти сказав там, на плато, — повів далі азіш, дивлячись перед собою, — нагадало мені про марабетійців. Знаєш, вони придумали дуже незвичний спосіб поводження із засудженими злочинцями. Вони звішують їх із прибережної скелі неподалік від міста — так, щоби під час припливу ті якраз діставали до води. І в кожній зі щік роблять надріз. А в ближніх глибинах водиться особливий різновид великопанцирників, що славиться соковитим м’ясом і, звичайно ж, яхонтосерцями. Вони, щоправда, геть не такі великі, як у тутешніх прірводемонів, але все ж нічогенькі. Так-от ті злочинці правлять за наживку. Кожен із них має право вимагати, щоби його натомість просто стратили, але йому обіцяють помилування, якщо той провисне отам тиждень і залишиться цілим.

— І часто таке трапляється? — запитав Каладін.

Сиґзіл похитав головою:

— Ніколи не бувало. Але засуджені завжди хапаються за цей останній шанс. У Марабетії побутує вислів, який вживають, коли хтось відмовляється дивитися правді в очі, — кажуть, що очі в нього «червоно-сині». Червоне — це краплі крові. А синє — морська вода. Мовляв, тільки це і бачать засуджені. Зазвичай на них нападають у перший же день. І попри те більшість все одно хоче скористатися цією можливістю. Надає перевагу марній надії.

«Червоно-сині очі», — подумав Каладін, уявляючи собі цю моторошну картину.

— Ти робиш добру справу, — мовив Сиґзіл, підводячись і беручи миску. — Спочатку я ненавидів тебе за брехню цим бідолахам. Але поступово збагнув, що марна надія робить їх щасливішими. Ти, по суті, вводиш невиліковно хворому препарати, тамуючи його біль, аж доки той не помре. Тепер ці люди можуть провести свої останні дні, сміючись. Ти й справді — цілитель, Каладіне Буреблагословенний.

Каладін хотів заперечити, сказати, що дарована ним надія — не марна, але не міг. Не тоді, коли серце обливалося кров’ю. Не з тим, що він тепер знав.

За мить із казарми вигулькнув Скеля.

— Я знову почуваюся аліл’тікі’і! — оголосив він, стискаючи бритву в здійнятій руці. — Друзі, ви й гадки не маєте, що зробили! Одного дня я зберу вас усіх на Піках і викажу вам королівську гостинність!

Попри всі нарікання, він не зголив бороди повністю, а залишив довгі, біляво-руді бакенбарди, які збігали щоками до підборіддя. Саме ж воно було чисто виголене — так само як і