Читати книгу - "Битва королів"

Чорної години перед світанням зупинилися понапувати коней і згодувати кожному жменьку вівса та жмуток-другий сіна.

— Ми неподалік того місця, де загинули дикуни,— сказав Кворин.— Звідти одна людина може стримати сотню. Правильна людина,— він поглянув на Зброєносця Долбриджа.

Зброєносець схилив голову.

— Тільки лишіть нам стріл, скільки зможете, браття,— він погладив свій довгий лук.— А коли повернетеся, не забудьте мого гарона яблучком пригостити. Він на це заслужив, бідолашна тваринка.

«Він лишається, щоб тут загинути»,— збагнув Джон.

Долонею, що ховалася в рукавичці, Кворин стиснув Зброєносця за передпліччя.

— Якщо орел злетить нижче, щоб тебе роздивитися...

— ...то в нього виросте кілька нових пір’їн.

Востаннє Джон побачив Зброєносця Долбриджа зі спини, коли той дерся вузькою стежкою до вершини.

Коли розвидніло, Джон поглянув на безхмарне небо й зауважив цяточку, яка рухалася на блакитному тлі. Ебен теж її побачив і вилаявся, а Кворин прикрикнув на нього, щоб був тихо.

— Слухайте.

Джон затамував подих — і почув звук. Далеко-далеко позаду від гір луною відбився мисливський ріжок.

— А ось і вони,— сказав Кворин.

Тиріон

Для цієї складної справи Под одягнув його у плюшеву сорочку малинового кольору Ланістерів і приніс йому ланцюг — знак його посади. Тиріон лишив його на тумбочці біля ліжка. Сестра не любила, коли їй нагадували, що брат — королівський правиця, тож це не сприяло потеплінню їхніх стосунків.

Коли Тиріон перетинав двір, його наздогнав Вейрис.

— Мілорде,— мовив він трохи засапано.— Ліпше вам прочитати це просто зараз,— м’яка біла рука простягнула пергамент.— Це рапорт з Півночі.

— Новини гарні чи погані? — поцікавився Тиріон.

— Не мені судити.

Тиріон розгорнув пергамент. У дворі, освітленому смолоскипами, йому довелося мружитися, щоб прочитати слова.

— Боги праведні,— тихо зронив він.— Обидва?

— Боюся, що так, мілорде. Як сумно! Як страшенно сумно. Такі юні й невинні...

Тиріон пригадав, як вили вовки, коли впав малий Старк. «Цікаво, а зараз вони теж виють?»

— Ви комусь уже казали? — запитав він.

— Ще ні, хоча, звісно, мені доведеться.

— Я сам скажу сестрі,— згорнув він листа. Йому хотілося побачити, як вона сприйме новину. Дуже хотілося.

Сьогодні ввечері королева мала особливо чарівний вигляд. Вбрана вона була у темно-зелену оксамитову сукню з глибоким викотом, яка підкреслювала колір її очей. Золоті коси спадали на оголені плечі, а на поясі красувався плетений ремінець, оздоблений смарагдами. Тиріон усівся й дочекався, поки йому подадуть келих вина, й аж тоді вручив їй листа. Не кажучи ні слова. Серсі невинно кліпнула й узяла пергамент у руки.

— Сподіваюся, ти задоволена,— мовив він, поки вона читала.— Ти ж хотіла, здається, щоб малий Старк помер.

Серсі скривилася.

— Це Джеймі скинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він, так наче мене це порадує. Це було безглуздо й до того ж небезпечно, та коли наш любий братик спершу думав, а тоді робив?

— Хлопець вас бачив,— зауважив Тиріон.

— Він — зовсім дитина. Я б могла його пристрашити і змусити мовчати,— вона замислено подивилася на листа.— Чого щоразу, як який-небудь Старк собі палець уколе, звинувачують мене? Це робота Грейджоя, я до цього стосунку не маю.

— Сподіваймося, що в це вірить леді Кетлін.

— Вона не...— розширилися в неї очі.

— ...уб’є Джеймі? А чом би й ні? Як учинила б ти, якби вбили Джофрі з Томеном?

— У мене й досі Санса! — заявила королева.

— У нас і досі Санса,— виправив він,— і ліпше нам добре про неї піклуватися. А тепер, люба сестро, де та вечеря, яку ти обіцяла?

Серсі, цього не заперечиш, обставила стіл ґустовно. Почали з каштанового крем-супу, гарячого хрусткого хліба й зелені, присмаченої яблуками й кедровими горішками. Далі подавали пиріг з міногами, шинку в меду, моркву в маслі, білу квасолю з грудинкою і смаженого лебедя з начинкою з грибів і устриць. Тиріон поводився надзвичайно люб’язно: пропонував сестрі найласіші шматки з кожної страви і їв тільки те саме, що й вона. І не тому, що боявся отруєння, але ж обережність не завадить.

Він бачив, що новина про Старків зіпсувала їй настрій.

— З Буремосту новин немає? — поцікавилася Серсі тривожно, нахромивши на кінчик кинджала шматок яблука й помаленьку, делікатно від нього кусаючи.

— Немає.

— Ніколи я не довіряла Мізинчику. За добрі гроші він умить переметнеться до Станіса.

— Станіс Баратеон занадто в біса правильний, щоб купувати людей. Та й для такого, як Пітир, з нього не вийде гарного лорда. Ця війна звела чимало дивних компаньйонів, я згоден, але ці двоє? Ні.

Поки він краяв шинку, вона сказала:

— За свинину маємо дякувати леді Танді.

— Знак її любові?

— Хабар. Вона просить дозволу повернутися до себе в замок. І твого дозволу, і мого. Підозрюю, вона боїться, що ти заарештуєш її дорогою, як зробив це з лордом Гайлзом.

— Невже вона збирається поїхати зі спадкоємцем престолу? — Тиріон подав сестрі шматочок шинки, а другий узяв собі.— Як на мене, ліпше б вона лишалася. Якщо хоче почуватися в безпеці, скажи їй, хай випише сюди свій гарнізон зі Стоукворту. Всіх людей, яких має.

— Якщо нам аж так потрібні люди, чого ти відіслав своїх дикунів? — у голос Серсі прокралися буркітливі нотки.

— Так вони прислужаться краще,— сказав Тиріон щиру правду.— Вони — запеклі вояки, але не солдати. А у звичайному бою дисципліна важить більше, ніж мужність. Вони вже принесли нам більше користі у королівському лісі, ніж могли б принести на міських мурах.

Поки подавали лебедя, королева розпитувала Тиріона про змову «оленерогих». Здавалося, вона більше роздратована, ніж налякана.

— Що в нас за пошесть на зраду? Що цим вилупкам зробив дім Ланістерів?

— Нічого,— сказав Тиріон,— але вони гадають, що перебігли на бік переможця... а це означає, що вони не тільки зрадники,