Читати книгу - "Декамерон"

― Егісіппе, ― промовив він тоді до нього, ― тепер як хоч, так і роби: або лишайся тут зі мною, або вертайся до себе в Греччину з усім тим добром, що я тобі подарував.

Егісіпп вирішив стати римлянином ― одно те, що його вигнано з рідного міста, а друге ― що тут був його улюблений і довіку вдячний друг. Так він із своєю Фульвією, а Тит із Софронією довго жили в щасті й гаразді одним домом, і дружба їхня день у день міцніла, хоч, бачиться, й досі була дуже міцна.

Найсвятіша в світі річ ― тая дружба, гідна не лише особливої пошани, а й вічної похвали: вона ж бо мудра мати великодушності і чесності, сестра вдячності, й добродійності, ворогиня ненависті і скнарості; вона не жде, поки її попросять, а завжди готова творити іншому благо, яке лиш можна собі забажати. Але її священні закони вельми рідко проявляються в наш час через ту мерзенну й ганебну захланність, що запанувала поміж смертними і, помишляючи лише про власну користь, засудила її на вічне вигнання, замчала її кудись на край світу. Яка любов, які багатства, які родинні почуття примусили б Егісіппа так близько взяти до серця Титові любощі, сльози й зітхання, що він поступив йому свою любу, милу й кохану наречену, ― коли не дружба? Які закони, які погрози, які залякування могли втримати молоді Егісіппові руки, щоб у пітьмі ночі, у себе на шлюбнім ложі не обійняти жагучої красуні, ― коли не дружба? Які почесті, які вигоди, які нагороди примусили б Егісіппа розбрататися і почужатися з своєю і Софроніїною ріднею, зневажити лихі людські поговори, приймати байдужливо глум і наругу, аби лиш догодити другу, ― коли не дружба? З другого боку, що примусило Тита (адже він міг просто вдати, що нічого не бачив), що його, кажу, примусило ревно й без вагання шукати власної смерті, аби порятувати Егісіппа од розп'яття, якого він сам собі бажав, ― коли не дружба? Що зробило Тита таким щедрим, що він поділив, не задумуючись і на хвильку, своє незліченне майно з Егісіппом, у якого доля відняла все, ― коли не дружба? Що примусило Тита з дорогою душею і без усяких оглядок оддати свою сестру за Егісіппа, що дійшов до краю злиднів і убозтва, ― коли не дружба? Що з того, що люди хочуть собі мати цілу громаду родичів, юрбу братів, купу дітей, що з того, що понаймають вони за гроші слуг цілу череду, коли кожен із тих родичів і слуг дбає лиш про те, щоб йому самому жодної, хоч би й невеличкої, біди не приключилось, не думаючи про те, щоб порятувати од справжнього лиха батька, чи брата, чи пана свого, ― тоді як друг робить навпаки?

Оповідка дев'ята

Мессер Торелло гостить у себе Саладіна, перебраного за купця. Оголошується хрестовий похід; мессер Торелло призначає своїй дружині термін, коли вона може вийти заміж, а сам потрапляє в полон. Там він добре заправляє на лови птахів, і султан бере його до себе; упізнавши його і сам йому одкрившись, він оддає йому превелику шану. Як мессер Торелло захворів, його чарами переносять за одну ніч до Павії; у жінки саме мало бути весілля, вона його впізнає, і він вертається з нею до свого дому

Уже Філомена довела до краю свою оповідку і всі односердне похвалили Тита за його великодушну вдячність, коли король, лишаючи за Діонеєм останнє слово, так почав говорити:

― Чарівні мої пані, Філомена тут вірно говорила про дружбу і справедливо нарікала наприкінці, що вона в наші дні межи людьми упосліджена. Якби ми зібралися сюди для того, щоб виправляти людські хиби або хоча б картати їх, я чимало міг би ще додати до того, що вона сказала, але у нас із вами інша мета, і я надумав розповісти вам довгеньку, може, але цікаву історію про один великодушний учинок Саладіна; хто її уважно вислухає, той, хоч і не знайде, може, через свої вади щирого собі друга, то принаймні буде радий услужити комусь у надії дістати за те колись винагороду.

Так от, за цісарювання Фрідеріка Першого{334}, повідають люди, спорядили християни загальний похід хрестовий, щоб Святу землю од невірних визволити. Прочувши про те заздалегідь, Саладін, славутній володар і султан під той час вавилонський, задумав подивитись на власні очі, як потентати[80] християнські до того походу риштуються, щоб і собі добре до війни підготуватись. От дав він лад у себе в Єгипті і, зібравшись нібито на прощу, рушив у дорогу в купецькому перевдязі, з собою взявши тільки двох своїх визначніших і мудріших двораків та троє слуг. Уже проїхав він чимало земель християнських і мандрував по Ломбардії, щоб через гори далі побратися, коли се надвечір між Міланом і Павією здибались вони з одним шляхтичем із Павії, на ймення мессер Торелло д'Істрія{335}, котрий їхав саме з своєю челяддю, хортами та соколами до прегарного свого маєтку, що лежав над річкою Течіне. Як загледів їх мессер Торелло, зразу зрозумів, що се люди неабиякого роду і чужоземці, та й вирішив пришанувати їх у себе. Коли Саладін спитався в одного челядника, чи далеко до Павії і чи поспіють вони туди завидна, Торелло одказав замість свого слуги сам:

― Панове, сьогодні ви вже не поспієте до Павії.

― Тоді, коли ласка ваша, ― каже Саладін, ― скажіть нам, де ми можемо на нічліг стати, бо ми люди чужосторонні.

― З дорогою душею, ― одказав йому мессер Торелло. ― Я хотів оце саме послати свого чоловіка в одне місце за орудкою, от він і запровадить вас туди, де ви зможете догідно переночувати.

Тоді приступив до свого слуги, котрий був самий тямущий, розпорядився, що і як, і послав його з ними, а сам попрямував швидше до свого маєтку і велів зготувати розкішну вечерю, яку тільки зміг, і накрити столи у себе в саду. Коли все те налаштували, він вийшов за ворота виглядати гостей.

Слуга, розмовляючи з подорожніми про те, про се, провів їх манівцями до панового маєтку, так, що вони того й не постерегли. Скоро мессер Торелло