Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

В будинку дони Армінди, зігнувшись над шитвом, уся в синцях від кулаків Насіба, роздумувала Габрієла. Вранці, до приходу каброші, вона перестрибнула через паркан, увійшла в дім Насіба, підмела і прибрала кімнати. Який він гарний. Він побив її, він дуже розгнівався, але винна вона — навіщо вона згодилась вийти за нього заміж? Щоб гуляти з ним разом вулицями з обручкою на пальці? А може, через страх втратити його, через страх, що прийде день, коли він одружиться з іншою і вижене її, Габрієлу. Так, мабуть, через це. Вона погано зробила. Треба було їй не погоджуватись. Адже раніше все було так весело.

В гніві Насіб побив її, а міг навіть убити. Заміжня жінка, що ошукує чоловіка, заслуговує лише на смерть. Всі говорили про це, і дона Армінда казала, і суддя підтвердив, що це так. Вона заслуговувала смерті. Але Насіб був добрим. Він лише побив її і прогнав з дому. Потім суддя запитав її, чи не заперечуватиме вона проти розторгнення шлюбу, якщо вийде так, що вона мовби і не була заміжньою. Він попередив, що тоді вона не зможе претендувати ні на бар, ні на гроші в банку, ні на будинок на схилі пагорба. Все залежить від неї. Якщо вона не згодиться, то справа довго ще розглядатиметься в суді і невідомо, чим все закінчиться. Коли ж вона згодиться… Але ж вона нічого іншого не бажала. Суддя ще раз пояснив: буде так, немов вона ніколи не була одруженою. А кращого й бажати годі. Тому що тоді не буде причини для страждань і образ Насіба. На побої їй начхати… Навіть коли б він убив її, вона померла б спокійно — адже правда була на його боці. Але Габрієлу засмучувало те, що він вигнав її з дому, що вона не може бачитись з ним, усміхатись до нього, відчувати його важку ногу на своєму стегні, його руки на своєму тілі. Груди Насіба — наче подушка. Вона любила засинати, уткнувшись обличчям у ці широкі волохаті груди. Вона любила готувати для нього їжу, слухати, як він хвалить її смачні страви. Ось тільки туфлі їй не подобались, і ще не подобалось ходити в гості до заможних знайомих, не до смаку були і нудні свята, дорогі сукні, справжні коштовності, за які платилися шалені гроші. Все це їй не подобалось. Але вона любила Насіба, будинок на схилі, двір з гуявою, кухню і вітальню, ліжко в спальні.

Суддя їй сказав: ще кілька днів — і вона вже не буде заміжньою, немовби й не була ніколи. Ніколи не була. Дивина! Це був той самий суддя, що вінчав їх, той, що хотів найняти для неї будинок. Тепер він і не згадує про це… А воно їй і ні до чого: адже він такий старий, нікчемний. Хоч і лагідний. Якщо вона знову буде незаміжньою, немов ніколи нічого раніше і не сталось, то чому б їй не повернутись в будинок Насіба, в свою кімнатку, щоб знову варити, прати, прибирати?

Дона Армінда каже, що ніколи більше сеньйор Насіб не гляне в її бік, не привітається, не заговорить. Але чому? Адже ж вони не будуть більше одружені і взагалі вийде так, буцімто вони ніколи й не були зв'язані шлюбними узами. Суддя сказав, що треба почекати ще кілька днів. Вона задумалась: тепер вона, мабуть, зможе повернутися до сеньйора Насіба. Вона не хотіла його образити, не хотіла завдати прикрощів. Але вона образила його тому, що була заміжньою, і завдала прикрощів тим, що вона, дружина Насіба, вляглася з іншим на його постелі.

Якось вона помітила, що він її ревнує. Це було смішно. З того часу вона почала поводитись обережніше, тому що не хотіла, аби він страждав. Яка дивна і цілком незбагненна річ — страждання чоловіків від того, що жінка, з якою вони сплять, лягає з іншим? Вона не могла цього зрозуміти. Якщо сеньйорові Насібу хочеться, будь ласка, хай бавиться з іншою і засинає в її обіймах. Габрієла знала, що Тоніко спав з іншими, дона Армінда розповідала, скільки в нього коханок — всіх і не перерахувати. Але коли їй, Габрієлі, приємно лежати з ним і бавитись, то хіба вона може вимагати, аби в нього більше не було жінок? Вона цього не розуміла. Їй подобалося спати в чоловічих обіймах. Але не в будь-чиїх. Чоловіки мали бути вродливі, як Клементе, Тоніко, Ніло, Бебіньйо і, ох, як Насіб. Якщо юнак чи молодик прагне її, дивиться на неї благальними очима, якщо він усміхається до неї і підморгує їй, то чому вона має відмовити, чому має казати ні? Коли вони обоє — і він, і вона — хочуть того ж? Вона не знала чому. Те, що сеньйор Насіб, її чоловік, розлютився, це вона розуміла. Є закон, котрий не дозволяє дружині зраджувати. Лише чоловіку дозволяється, а жінці ні. Вона знала про це, але не могла втриматись. Коли в неї пробуджувалась пристрасть, вона поступалася, навіть не задумуючись над наслідками. Вона намагалася не образити Насіба, не завдати йому болю. Та вона і в гадці не мала, що зможе так його образити і завдати таких прикрощів. За кілька днів шлюб буде розірвано, вона не буде дружиною, та вона ж нею і не була. Чого ж Насібу гніватись на неї?

Дещо їй подобалось, і навіть дуже. Вона любила ранкове сонце, коли ще не наставала спека. Прохолодну воду, пляж, пісок і море. Цирк, луна-парк. І кіно. Гуяву і пітангу. Квіти, тварин. Любила готувати їсти, ходити вулицями, сміятись і розмовляти. Чванливих сеньйор вона не любила. Але найбільше їй подобались вродливі молодики і подобалось спати в їхніх обіймах. Це вона любила. Любила вона й Насіба, але іншою любов'ю. Не лише тому, що в ліжку вона цілувала його, зітхала, вмирала і народжувалась знову, а також тому, що спала,