Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Звідки ви знаєте?

— Знайшла записку від попередниці, в якій та все розповіла. Вона жила тут у 1913 році. Задовго до мене. Казала, що перед нею тут жила інша жінка. Думаю, після неї теж. І після мене хтось буде жити. Барон любить жіноче товариство й завжди забезпечує його собі.

— Він же неспроможний!

— Ну, безпосередньо на злягання він справді не здатний, але якісь еротичні хвилювання відчуває, тому і тримає біля себе жінок.

— Я його вб’ю. Не одразу, а потім, коли ми виберемося звідси. Він — негідник.

— Він уб’є тебе раніше. До речі, як тебе звати?

— Іван.

— Так ось, Ванюшо, ми приречені.

— Немає підвалів, із яких не можна було б вирватися!

— Я ж не про підвали, я про охоронців, про тих азійських вбивць, а головне — про велетня.

— Він головою чіплятиме стелю? — Я ще раз подивився вгору.

— Так, тут йому буде занизько. Не віриш?

— Та як сказати. Я чув плітки про баронового велетня, але думав, що то просто балачки. Наші люди люблять вигадувати щось страшне. А тепер виявляється, що він, чорт забирай, існує. Де він зараз?

— Удень спить. Ходить лише вночі. Але і вдень може прокинутися за наказом барона. Він сліпо підкоряється господарю. Якось я спробувала втекти, велетень спіймав. Він міг розчавити мене у своєму кулаці, але приніс цілою, бо так наказав барон.

— Ви намагалися втекти?

— А ти думаєш, мені подобається сидіти припнутою, наче собака? — аж обурилася дівчина. — І давай на «ти», Ваню. Зараз одягнуся, і поїмо.

Вона відійшла в кут, сховалася за невеликою ширмою, одягла сукню. Дуже гарна, я ледь примусив себе думати про втечу, а не про неї. Альчеста! Хто б міг подумати, що вона така чарівна! І хто б міг подумати, що я міг так розхвилюватися через неї! Вже думав, що заспокоївся, постарішав, мусив піклуватися про виховання доньки, а не про дівок. Та де там. Усі думки збивалися через Альчесту. Згадував її ноги, її усмішку, її стогони, коли приходив барон. Сучий син, я хотів його знищити!

Альчеста підійшла до невеличкої шафи, взяла звідти хліба, вудженого сала, сиру та вина.

— Сідай, Ваню, поснідаємо.

— Барон іще сьогодні прийде?

— Ні, у нього ж багато справ. Мільйони потребують нагляду, він приходить раз на день, іноді раз на два дні. — Дівчина відламала окраєць хліба, відкусила від шматка м’яса і подала мені. Помітила подив. — Ножа в мене немає, барон боїться, щоб я його не прирізала. Навіть ножиць не залишає. Коли треба нігті зрізати, сам стриже і ножиці потім забирає. Обережний, гад.

— Після втечі він покарав вас?

— Ваню, ми ж на «ти», — нагадала вона. — Ні, не покарав, просто сказав, що наступного разу накаже велетню розчавити мене. І знаєш, я йому вірю, накаже.

— Мені здалося, що він палає від пристрасті.

— Палає. Але він же мрійник. Палає до мене, мене розчавлять, йому привезуть нову дівку, палатиме до неї. Я б не переоцінювала власної значущості для барона.

— Але ти ж хочеш утекти звідси?

— Звісно, хочу. Ти їж, їж. Ну, давай, за знайомство. — Альчеста підняла келих. Я взяв пляшку, бо другого келиха не було. Ми почаркувалися. Я відвів погляд, бо дуже захотілося цілувати її вуста. Яка ж вона була гарна! Альчеста усміхнулася. — Що і шматок у горло не лізе?

— Ти занадто гарна, — хрипко визнав я. — Вибач. Мене наче рядном накрило.

— Чим накрило?

— Рядном. Це шмат грубого полотна, в якому по селах носять сіно або солому.

— О, не знала такого слова. Я ж більше з благородними спілкувалася, вони про рядно не згадували. То таки вип’ємо?

Ми знову почаркувалися і випили. Вино було смачне, солодке, хмільне. Я відкусив шматок м’яса. Ще зі вчорашнього обіду нічого не їв, щоб шлунок був порожнім. Тепер апетит був добрячий.

— А з ящиком ти добре вигадав.

— Добре, що ти не закричала, коли побачила мене. Ти — смілива.

— Після того, як побачиш велетня, важко лякатися чогось іншого. Але що далі?

— Далі? Завтра чи післязавтра барон прийде. Я приставлю йому пістолет до голови. Вийдемо з ним, сядемо в машину. Кермувати вмієш?

— Умію.

— От і добре. Ми поїдемо. Дорогою викинемо барона і зникнемо звідси. Я відвезу тебе в Мурманськ. Посаджу на пароплав. Сам попливу з собою, мені треба до Англії. А ти попливеш далі, додому, до батька. — Від цих слів стало так сумно, що я ледь не заплакав.

— Ваню, ти жуй, жуй, — нагадала Альчеста, і мені стало соромно. Та що ж таке? Ну як так можна? Оце побачив і голову втратив!