Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Яся

Роман цілував вимогливо, не дозволяючи перепочити.

Мене закружляло в відчуттях, емоціях.

Ніжність, пристрасть, страх… паніка.

Різко розплющивши очі, я почала відштовхувати хлопця. І він, на диво, легко відступив. Зробив крок назад і повільно опустив голову набік. Його погляд поглинав мене повністю, а губи повільно розплилися в усмішці.

— Ти що виробляєш? — зашипіла я та відійшла якомога далі, вглиб кімнати.

Голос наче зник, видаючи моє хвилювання.

— А що я роблю? — вигинаючи темну брову, спокійно вимовляє Роман.

— Якого біса? Ти мене поцілував, — відчуваю, як горять мої щоки.

Коліна тремтять, а внизу живота важкість і дискомфорт.

— Це ж був твій перший поцілунок, — його широка усмішка дратує.

Особливо те, що він має рацію.

Але я не збираюся вголос це підтверджувати. Тому просто швидко біжу до дверей і вилітаю з кімнати. Ховаюся за дверима своєї спальні та повільно сідаю на ліжко.

Губи горять, і я обережно торкаюся їх кінчиками пальців.

Мій перший поцілунок.

Хіба він повинен був бути таким?

Хіба я так його уявляла?

Чорт! З шумом втягую повітря і плескаю долонею подушку.

Він зіпсував навіть це.

А я... Чого я стояла як мумія?

І не лише стояла. Я відповіла взаємністю.

Хапаю подушку, ховаю обличчя в неї та тихо вию.

Після цього Монастирський точно не дасть мені життя...

***

З кімнати не виходжу до самого ранку. От ще б і далі тут сидіти, але університет...

Пари ніхто не скасовував, навіть якщо не хочеться ніс показувати. Та й маму засмучувати не час.

Тому швидко одягаю темні джинси, в'язаний, білий светр та зручні, теплі, короткі чобітки чорного кольору. Волосся збираю у хвіст та тихенько прочиняю двері в коридор.

Нікого не видно.

Виходжу з кімнати та швидко біжу сходами на перший поверх.

За накритим столом сидить тільки мама. Цілую жінку в щічку та сідаю на стілець навпроти.

— Доброго ранку, донечко. Як ти спала?

— Добре, — кажу тихо.

А в самої в пам'яті кружляють картинки з мого сну.

Губи Романа, його обійми до мурашок.

Поцілунок, який зводить з розуму і змушує моє серце битися, наче божевільне.

Пів ночі я думала про те, що сталося, і зрозуміла, чому не відштовхнула хлопця. Це був шок. Саме так. Від несподіванки. Таке ж буває.

Тому я відреагувала на його дії з затримкою.

Поки поринаю у свої думки, у вітальні з'являється дядько Андрій та Аня, яка приносить мій сніданок.

Відпиваю гарячу каву та чую тихі кроки за спиною.

Усе тіло напружується. Кожна волосинка на шкірі стає дибки. Завмираю, безшумно втягуючи повітря.

— Доброго ранку, сім'я, — чую спокійний голос Романа над моєю головою.

Відчуваю, як його руки стискають спинку мого стільця, і випрямляюся, наче по струнці. У животі знову ця важкість, а всім тілом розповзається жар.

З шумом відсовую тарілку та хапаю склянку з соком. Роблю кілька великих ковтків і бачу, як мене розглядає мама з майбутнім чоловіком.

— Добрий ранок, Ромочко, — спокійно, з усмішкою вимовляє мама.

— Привіт, — тихо вітається дядько Андрій.

— Я вчора не встиг привітати вас з майбутнім весіллям. Тому сьогодні виправляю свою помилку, — голос веселий, і мене це лякає.

Що це з ним?

Вчора ж так кричав. Що змінилося?

— Дякуємо, — Монастирський-старший також здивований, бачу по очах.

А мама, схоже, зраділа. Для неї важливе кожне його слово.

— А що у нас на сніданок? — питає Роман і відсовує стілець поряд зі мною.

Мене більше влаштовувало, коли він сидів навпроти.

Він робить крок до столу та повільно проводить пальцями по моїй спині. Ледь торкається, наче випадково, але ж я знаю, що це не так.

Все тіло пробирає тремтіння.

Смикаюся, штовхаючи на підлогу свою виделку, і відсовуюсь назад.

— Я зараз принесу вам іншу, — до мене поспішає Аня та підіймає столовий прилад.

— Ні, ні, дякую. Не треба, я наїлася.

Підводжусь з місця і дивлюся на маму.

— Мені час. Дякую за сніданок. Усім гарного дня, — вичавлюю усмішку та йду до виходу.

— Доню, зажди. Ще ж рано, — вимовляє в спину мама.

— Я...з Олькою домовилася ще зустрітися перед парами, — вигадую на ходу, кидаючи погляд на людей за столом.

— Я тебе відвезу, — спокійно каже Роман, кидаючи до рота шматок вареного яйця.

Розвертаюся, бажаючи відмовитися, але зі стільця підіймається дядько Андрій.

— Правильно, синку. Дякую, — чоловік обходить стіл і лагідно плескає сина по плечу.

Підходжу до вхідних дверей, дістаю з шафи свій пуховик і повільно одягаю, розглядаючи в дзеркалі свої червоні щоки. Здригаюся, коли з вітальні виходить хлопець. Не чекаю, поки він підійде.

Зриваюся з місця та вилітаю на вулицю. Зупиняюся майже біля воріт.

Неподалік стоїть Михайло, він з усмішкою киває мені, вітаючись.

— Доброго ранку, — вітаюся у відповідь з усмішкою.

І біля мене зупиняється автомобіль Монастирського-молодшого.

Повільно обходжу машину, сідаю в салон, одразу пристебнувши ремінь безпеки. І відвертаюся до вікна.

— Бачу, ви з Мишком здружилися, — тихо вимовляє хлопець, виїжджаючи з двору.

— Навіть якщо й так, то я не бачу в цьому нічого поганого. Він хороша людина, — дивлюся на дорогу.

— А я, отже, погана? — якось дивно питає Роман.

Повільно повертаю голову і ловлю його колючий погляд.

— Ти також хороший, — опускаю очі, тереблю замок на рюкзаку пальцями.

— Тоді ми можемо дружити.

І я ледь не давлюсь слиною. Сіпаюся, роздивляючись усміхнене обличчя хлопця.

Що він таке верзе?

— Чого ти хочеш? — питаю на автоматі.

Він зиркає на мене, затримуючись на кілька секунд, і знову переводить погляд на дорогу. 

— Таке просте питання, — тихо, з усмішкою вимовляє Роман.

— То чого ж? — дивлюся на таке миле обличчя хлопця, яким здається бачу його вперше.

Роман додає газу і мчить трасою на повній швидкості...