Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олег

   Увесь тиждень ганяю, наче проклятий. Мирні переговори з адвокатами обох сторін результату не дали. Богдана влаштувала істерику та навідріз відмовилася давати розлучення, а мій, сподіваюся, що скоро колишній, тесть взявся погрожувати роботою. Так як він голова департаменту освіти, то, мабуть, про роботу в школі я можу забути. Проте зараз це найменша з моїх проблем.

   Мій адвокат, Макар Валентинович, пояснив, як будемо діяти далі, бо таки доведеться усе вирішувати через суд, який відбудеться через три тижні. Його помічник Роман допоміг написати заяви, зібрати частину необхідних довідок і зв’язатися з органами опіки. Та доведеться ще потягатися з бюрократичною частиною і облаштувати у квартирі кімнату для Ніки. Хоч вони і стверджують, що все буде добре, але мене не покидає відчуття, що батько Богдани буде вставляти палиці в колеса.

   Якщо робота вчителя фізкультури тепер для мене під питанням, то важливо не втрати роботу тренера у фітнес-центрі.

   Ніка сьогодні з Богданою. Адвокати сказали, що не варто перешкоджати їхньому спілкуванню. Але не можу припинити генерувати в голові картинки, як вона з нею може поводитися. Сьогодні обов’язково розпитаю все у Ніки в деталях.

   Відпрацьовую останню годину з липучою жінкою бальзаківського віку, яка постійно намагається мене обмацати. Вже давно просив у адміністрації дати їй іншого тренера, але та навідріз відмовляється.

  Збираю речі та, виходячи з центру, дістаю телефон. Розблоковую і бачу три пропущені дзвінки від незнайомого номера та сім від Богдани. В грудях шаленою кішкою шкребеться погане передчуття. Щойно хочу натиснути на дзвінок до Дани, як екран спалахує вхідним дзвінком від неї.

- Що трапилося?

- Олежику, - схлипує, - я залишила її на кілька хвилин, а вона втекла! Зникла. Я  не знаю, де Ніка.

- Як це ти не знаєш? Де ти її лишила?

- У сквері, просила посидіти почекати, поки відлучилася у справах! – ледве  розумію її слова через ридання. Але щойно усвідомлюю зміст сказаного, мене охоплює лють, яка вмить змінюється панікою.

- Ти ідіотка, чи що? В поліцію дзвонила?

- Ну навіщо зразу в пол….

   Скидаю виклик. Руки тремтять, а паніка охоплює все тіло. Восьма година вечора. П’ятирічна дитина десь бродить сама… Господи, хоч би вона знайшлася! Хоч би з нею усе було добре! Зараз я готовий молитися усім богам, аби вона опинилася в моїх обіймах. А раптом вона голодна або їй страшно чи холодно? А якщо її викрали? Господи, прошу…

   Тільки тягнуся набирати номер поліції, як на екрані з’являється вхідне повідомлення з того ж номера, а вслід за ним – дзвінок.

- Слухаю, - відповідаю, не впізнаючи власного тремтячого голосу.

- Татку, привіт. Це я.

- Вероніко, де ти? Що трапилося? З тобою усе гаразд?

- Все супер, татку! Мені було так весело! Я сама робила млинці, уявляєш?

- Де ти?

- Ми відправили тобі адресу повідомленням. Олеся лишила її в салоні, де була мама, але вона так і не прийшла по мене.

- Яка Олеся?

- Тітонька, яка запросила мене в гості.

- Я зараз буду.

   Тремтячими руками завершую виклик та осідаю на капот. Відчуваю, як тіло починає покидати адреналін. Кінцівки тремтять та пітніють долоні. Роблю глибокі вдихи, щоб заспокоїтися. Ще жодного разу в житті так не боявся. Зараз у мені вирує ще нестримніше бажання скрутити Богдані шию, а ще краще вивезти в ліс і там її забути. Та краще притиснути до себе мою дівчинку та не відпускати з обіймів, поки пережитий жах не вивітриться зі спогадів.

   Відкриваю повідомлення та розумію, що вказана адреса знаходиться на сусідній вулиці.

    Паркую автомобіль біля потрібного під’їзду та бачу, що якийсь чоловік набирає номер у домофоні та відкриває двері до під’їзду.

- Не зачиняйте, будь ласка! – гукаю і наздоганяю його. – Дякую! Не підкажете на якому поверсі вісімдесят четверта квартира?

   Важко не помітити, як він хмурить брови та починає пильно мене розглядати.

- А ти хто?

- Мені потрібно забрати доньку, - ігнорую його фамільярність. Зараз мені на це абсолютно байдуже.

- Ходімо.

   Заходимо в ліфт, він тисне кнопку сьомого поверху, не припиняючи хмуритися та пропалювати мене поглядом.

- Якісь проблеми? – запитую грубіше, ніж хотілося б.

- Хто ти в біса такий і що твоя донька робить у Саші?

- Саме це я і намагаюся з’ясувати.

  Двері ліфта відкриваються і я помічаю дівчину, що зігнулася в дверному отворі та підіймає величезного білого папугу з настовбурченим чубом і криком «Будемо їсти!».

- Максе, зараз прийдуть по дів…

   Вона розгинається, не продовжуючи фразу, а я застигаю за крок від неї, почувши лише голос, який пробігся колючими мурашками від шиї до кінчиків пальців, і зустрічаюся з до болю знайомим поглядом. Не можу зробити й кроку. Язик відмовляється вимовити бодай звук, а серце заходиться в шаленому галопі. У сонячному сплетінні прокидаються знайомі відчуття. Так я завжди реагував лише на неї. Олеся… Батько говорив правду, вона майже не змінилася, хіба стала ще вродливішою. Той же бурштиновий погляд, веснянки на носі та розпущене хвилясте волосся, що дістає до поясниці.