Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

  - Привіт, Олесю, - нарешті відмираю.
 

Олександра

   Здається, я зараз знепритомнію. Не можу дихати. Якщо доля хотіла зі мною пожартувати, то мені зовсім несмішно. Дівчинка, з якою я провела день, їхня донька…Інтуїція мене не підвела. Дивлячись на неї, я це розуміла, адже не помітити їхню схожість просто неможливо.

  Стою і витріщаюся на Вітецького. Олег змінився. Зовсім не схожий на того хлопця, якого я бачила востаннє. Переді мною стоїть дорослий чоловік. Темна футболка обтягує треноване тіло, стильна стрижка на світлому волоссі з виголеними висками і легка щетина. Не змінився лише погляд… Витріщаюся на нього і спалахами в голові проноситься остання розмова. Сильніше притискаю папугу до себе, щоб не втратити відчуття реальності.

  До тями мене приводить голос Макса і гострий біль у передпліччі.

- Сашо, ти пташку задушиш! – рефлекторно розкриваю руки і папуга вилітає на сходовий майданчик. – Чорт!

   Макс кидається за Тако, а я шкодую, що він залишив нас наодинці. Ні… Ще є дівчинка.

- Ніко, - гукаю з порогу, відвівши нарешті погляд, - тато приїхав!

   Зі сторони вітальні лунає тупотіння. Дівчинка боса вибігає на майданчик і тягне до нього руки, Олег відразу підхоплює її та міцно притискає до себе. А я відчуваю себе нікчемною боягузкою, що вирішила зробити дитину буфером, аби не довелося з ним спілкуватися.

- Татку, як день минув? – Олег їй не відповідає, продовжуючи втискати у своє тіло, як я хвилину тому робила з пташкою. – Ми з Олесею робили стільки цікавого! У неї є…

- Доню, взувайся. По дорозі розкажеш, - опускає дівчинку на землю та переводить погляд на мене. – Як вона опинилася у тебе?

- Я…- голос хрипить, відкашлююся, - гуляла з собакою. Ніка її зловила, коли та втекла. Богдана лишила її у сквері, саме там ми зустрілися. Коли ми рушили її шукати, вияснилося, що вона вже пішла. Ми до тебе телефонували. Я не знала, що робити, але лишити її на вулиці  не могла.

   Олег мовчить, лише міцно стискає щелепи.

- Це твій номер?

- Так. Не забудь видалити.

- Олесю …

- Ледве спіймав! Заманив горіхами, – договорити йому не дає Макс, який повертається з Тако у руках.

- Я готова! Дякую, Бель, було весело! – дівчинка знову мене обіймає. Олег не зводить погляду і від цього знову стає незатишно.

- І мені, Рапунцель. Більше не губися, - клацаю малечу по носі. Вона відходить та хапає Олега за руку.

- Бувай, -  махаю їй рукою у відповідь.

- Дякую, - кидає на прощання Олег, та, підхопивши доньку на руки, зникає на сходинках.

- Хто це? Ти витріщалася на нього, як на НЛО. І чому він назвав тебе Олесею? – переводжу погляд на Макса з того місця, де щойно зник Олег з малою.

- Мій…- а хто він тепер для мене? – однокласник, - обираю найнейтральніше пояснення. – Не очікувала його побачити. Так мене називають родичі та знайомі з села, де я виросла.

- Чому його донька була у тебе?

  Проходимо у квартиру. Про всяк випадок двічі прокручую ключ, зачиняючи двері. Наївно думати, що так привиди з минулого не потраплять у мій дім, адже вони живуть у моїй голові.

 Переказую Максу останні події. Він хапається за голову, куйовдячи волосся,  та не може повірити у почуте.Я вже зрозуміла, що у них з Ромою якийсь пунктик на дітях.

- Що ж це за матір така? Як можна лишити, вже не кажучи про те, щоб забути, власну дитину посеред вулиці?

- Це стерво завжди думало лише про себе. Нехай самі розбираються. Як пройшло святкування? – не хочу говорити про Богдану, тому змінюю тему.

   Сідаю до Макса на коліна, чим його дивую, та вкладаю пальцями його скуйовджене волосся, від чого він прикриває очі та несміливо обіймає рукою за талію, наче боїться зруйнувати момент зайвим рухом чи дотиком.

- Голодний?

- Ні, вечеряв, - розплющує очі та пильно вглядається в моє обличчя, - у них завтра розпис. Рома тобі ще зателефонує. Ми будемо свідками, тому на завтра нічого не плануй.

- Добре, - кладу голову Максу на плече і чую шалений стукіт його серця. – Залишися сьогодні.

- Залишусь, - цілує в маківку, - але це означатиме, що ти даєш мені зелене світло. Обіцяю не поспішати та не тиснути. І сьогодні лише сон, - киваю в знак згоди, не підіймаючи голови з його грудей.

   Сама не знаю, що зараз відчуваю. Поява Олега, мабуть, розхитала мій здоровий глузд та вміння правильно приймати рішення. Надто багато з минулого за останні кілька днів увірвалося в моє життя. Відчуваю себе альпіністом, що підкорює вершину на сумнівній страховці. Розумію, що зараз дію, як егоїстка, чіпляючись за Макса в надії не зірватися униз. Я не хочу робити йому боляче, бо сама не з чуток знаю, яке це нестерпне відчуття.

------------------------------------------------------

*Ім'я Олеся спочатку вживалося, як скорочено-пестлива форма імені Олександра. Згодом стало самостійним.