Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Кувала Зозуля, Джоан Роулінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кувала Зозуля" автора Джоан Роулінг. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 121
Перейти на сторінку:
до монітора на стійці, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Вона записує? Можна побачити відео?

Вілсон похитав головою.

— Містер Бестиґі заявив, що не бажає бачити над дверима нічого такого. Жодних записувальних пристроїв. Він перший купив там квартиру, тому мав можливість обирати.

— Тобто це просто високотехнологічне вічко?

Вілсон кивнув. Від лівого ока до середини вилиці у нього тягнувся тонкий шрам.

— Авжеж. Отож, я бачив, як дівчата сіли у машину. Кіран — який прийде сюди до нас — того вечора її не возив, він мав забрати Дібі Макка.

— І хто був у той вечір їхнім шофером?

— Такий собі Мік з «Екзекарзу». Він раніше її не возив. Я бачив, як машину оточили фотографи, а тоді вона поїхала. Вони цілий тиждень там винюхували, бо знали, що вона знову зустрічається з Еваном Дафілдом.

— А що робив Бестиґі після того, як Лула з К’ярою поїхали?

— Взяв у мене пошту і пішов до себе.

Страйк раз у раз відкладав виделку — записував.

— Хтось ще заходив чи виходив?

— Так, доставка — приїздили до Бестиґі, бо він у той вечір запросив гостей. Після восьмої приїхала американська пара і зайшла до квартири номер один, а потім ніхто не виходив і не заходив десь до опівночі. Більше я нікого не бачив, поки не повернулася Лула — десь о пів на Другу. Чув, як папараці вигукували її ім’я на вулиці. Їх там якраз багацько зібралося. Частина йшла за нею від нічного клубу, інші вже чатували біля нас — чекали на Дібі Макка. Він мав приїхати десь о пів на першу. Лула подзвонила у двері, я її впустив.

— Вона не вводила коду?

— Її оточили зусібіч, вона квапилася. Папараці кричали, тиснули на неї.

— А вона не могла зайти через підземний паркінг, щоб узагалі з ними не зустрічатись?

— Авжеж, вона так іноді робила, коли її возив Кіран, бо вона йому дала ключі від паркінгу. Але у Міка ключів не було, тож довелося заходити через центральний вхід... Я привітався і спитав, чи сильно сніжить, бо у неї був сніг у волоссі; Лула тремтіла, на ній була лише куца суконька. Сказала, що температура сильно нижче нуля, щось у цьому дусі. А тоді додала: «Коли вже вони відчепляться? Всю ніч тут чатуватимуть?» То вона про папараці. Я їй пояснив, що вони чекають на Дібі Макка, а він запізнюється. Вона була не в гуморі. Тоді пішла до ліфта і піднялася до себе.

— Не в гуморі, кажеш?

— Ага, зовсім не в гуморі.

— В суїцидальному настрої?

— Та ні,— відповів Вілсон,— радше сердита.

— А далі що було?

— А далі,— провадив Вілсон,— мені довелося піти до вбиральні. В животі щось страшне робилося. Треба було до нужника, що аж край, ну знаєш. Підчепив ту саму заразу, що й Робсон. Він навіть на роботу не вийшов, так мучився животом. Я сам бігав що п’ятнадцять хвилин. Просто без варіантів. Зроду на таке не хворів. Я був у туалеті, коли здійнявся крик. Ні,— виправився він,— спершу я почув «бум!» Таке гучне «бум!» десь удалині. Пізніше я здогадався, що то, мабуть, упало тіло — тобто Лула. А вже потім на сходах почався галас, дедалі гучніший. Я натягаю штани, вискакую у фойє, а там місіс Бестиґі — вся труситься, виє, мов сука скажена, а сама у білизні. Каже, Лула мертва, якийсь чоловік штовхнув її з вікна квартири. Я велів їй не рухатися, сам побіг до дверей. І побачив її. Лежала посеред вулиці, обличчям у снігу.

Вілсон відпив чаю і додав, не випускаючи чашки з великої долоні:

— Півголови вчавило. На снігу кров. Видно було, що шия зламана. І... ну...

Страйкові в ніздрі немов заповз солодкавий і непомильний запах людського мозку. Страйк не раз його чував. Забути таке неможливо.

— Я побіг усередину,— підсумував Вілсон.— У фойє були вже обоє Бестиґі; він намагався відвести жінку нагору, щоб одяглася, а вона ревла ревма. Я сказав їм викликати поліцію і пильнувати за ліфтом на той раз, якщо хтось спробує втекти ліфтом. Схопив ключ, побіг нагору. На сходах нікого не бачив. Відімкнув двері Лулиної квартири...

— Ти не подумав узяти з собою щось для захисту? — перебив його Страйк.— Якщо гадав, що там хтось є? Що там людина, яка щойно вбила жінку.

Запала довга пауза — найдовша з усіх.

— Я не думав, що мені щось знадобиться,— відповів нарешті Вілсон.— Гадав, що й так його візьму.

— Кого його?

— Дафілда,— тихо відповів Вілсон.— Я думав, що там Дафілд.

— Чому?

— Вирішив, що він зайшов, поки я був у вбиральні. Він знав код. Я подумав, що він піднявся, а вона його впустила. Я чув уже, як вони сваряться, знаю, який він, коли злиться. Авжеж. Подумав, що то він її і штовхнув. Та коли піднявся до квартири, там було порожньо. В усі кімнати зазирнув — нікого. Навіть у шафи зазирав, але й там нікого. Вікна у вітальні навстіж, хоча було страшенно холодно. Я їх не зачиняв, узагалі нічого не чіпав. Я вийшов, викликав ліфт. Двері одразу відчинилися — кабіна стояла на її поверсі. В ліфті теж нікого не було. Тоді я побіг униз. Бестиґі вже повернулися до себе — почув їх, коли пробігав повз їхню квартиру. Вона ревла, він кричав на неї. Я не знав, чи вони викликали поліцію. Схопив свій мобільник на стійці й вийшов до Лули — бо, ну, не хотів її лишати там саму. Думав викликати поліцію з вулиці, перевірити, що вона приїхала. Але я навіть номер не закінчив набирати, коли вже почув сирени. Вони швидко приїхали.

— Їх подружжя Бестиґі викликало?

— Так, чоловік. Двоє копів у формі на чорно-білій машині.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Хочу ось що ще прояснити: ти повірив місіс Бестиґі, коли вона сказала, що чула чоловічий голос у Лулиній квартирі?

— О так,— відповів Вілсон.

— Чому?

Вілсон злегка нахмурив брові. Його погляд був спрямований понад Страйковим лівим плечем кудись на вулицю.

— Вона ж тобі нічого не казала тоді, так? — спитав Страйк.— Не казала, що робила, коли почула той голос? Не пояснювала, чому о другій ночі не спить?

— Ні,— мовив Вілсон,— нічого вона мені не казала. Справа була в тому, як

1 ... 21 22 23 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кувала Зозуля, Джоан Роулінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"