Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Приїхала поліція,— мовив Страйк, подумки повертаючись до темної засніженої вулиці й розбитого тіла.— Що було далі?

— Коли місіс Бестиґі з вікна побачила поліційну машину, то вибігла в халаті; чоловік біг за нею. Вискочила просто на вулицю, на сніг, і заверещала, що в будинку вбивця. Тоді вже в усіх вікнах повмикали світло, стали визирати люди. Піввулиці прокинулося. Люди почали виходити надвір. Один з копів лишився з тілом, викликав по рації підмогу, а другий пішов усередину з нами — зі мною і подружжям Бестиґі. Їм він велів повертатися до себе, а мене попросив показати будівлю. Ми знову піднялися на горішній поверх; я відімкнув Лулину квартиру, показав йому там усе, показав відчинені вікна. Коп оглянув помешкання. Я показав йому ліфт — той так і стояв на її поверсі. Ми знову спустилися. Коп спитав про квартиру на третьому поверсі, я її теж відімкнув. Там було темно, а коли ми зайшли, спрацювала сигналізація. Я не встиг навіть увімкнути світло, щоб вимкнути сигналізацію на панелі, а той коп уже зайшов усередину і перекинув величезну вазу з трояндами. Вона розбилася, скло розлетілося навсібіч, всюди вода, квіти. Пізніше з того була купа проблем... Ми оглянули і цю квартиру. Порожньо і в шафах, і в кімнатах. Вікна зачинені й замкнені. Ми повернулися до фойє. Тоді вже приїхали детективи в цивільному. Попросили ключі від спортзали у підвалі, від басейну і від паркінгу. Один з них пішов брати свідчення у місіс Бестиґі, інший залишився перед будинком і викликав ще підмогу, бо на вулиці зібралися сусіди, половина комусь дзвонила, дехто робив фото на мобільний. Копи у формі просили їх повертатися додому. Сніжило дуже сильно... Коли прибули судмедексперти, над тілом напнули намет. Десь у той сам час прибула преса. Поліція обтягнула стрічкою піввулиці, все перекрила машинами...

Страйк уже доїв. Відсунувши тарілку, він замовив ще чаю собі й Вілсону і знову взяв ручку.

— Скільки людей працює у будинку номер вісімнадцять?

— Троє охоронців — я, Колін Маклеод й Ієн Робсон. Працюємо позмінно, повсякчас хтось є, цілодобово. Я тієї ночі не мав працювати, але десь о четвертій подзвонив Робсон, сказав, що підчепив кишкову інфекцію і йому зле. Я і сказав, що підміню його, попрацюю ще зміну. За місяць до того він мене підміняв, щоб я залагодив одну сімейну справу. Я йому заборгував. Тобто мене не мало там бути,— додав Вілсон, і хвильку вони помовчали, обмірковуючи, як воно мало бути.

— Інші охоронці ладнали з Лулою?

— Так, вони б сказали те саме, що і я. Хороша дівчина.

— Хтось там ще у вас працює?

— Так, дві прибиральниці, полячки. Обидві погано володіють англійською.

Записуючи свідчення Вілсона у нотатник, поцуплений під час останнього візиту до Олдершота, Страйк подумав, що свідчення ці найвищої якості: стислі, точні, повні спостережень. Дуже мало людей відповідає на питання ще до того, як його поставлено; ще менше вміє організовувати власні думки так, що не доводиться ставити уточнювальні питання, щоб витягнути інформацію. Страйк раніше часто грав роль археолога на руїнах травмованої людської пам’яті: він тиснув на переляканих, підманював небезпечних, розставляв пастки для хитрих. З Вілсоном нічого з цих умінь не знадобилося — шкода було навіть марнувати час на безглузде порпання у параної Джона Бристоу.

Хай там як, Страйк мав невиліковну звичку до ретельності. Недбало поставитися до розмови зі свідком було для нього все одно що провалятися день на розкладачці у трусах і з цигаркою. За натурою, за освітою, з поваги і до себе, і до клієнта він діяв зі скрупульозністю, за яку в армії його і хвалили, і ненавиділи.

— А можна ще коротенько пройтися по всьому дню перед її смертю? О котрій ти приїхав на роботу?

— Як завжди, о дев’ятій. Прийняв зміну в Коліна.

— У вас ведеться журнал — хто входив до будинку, хто виходив?

— Так, ми всіх записуємо, крім мешканців. Журнал лежить на стійці.

— Можеш згадати, хто того дня заходив і виходив?

Вілсон завагався.

— Джон Бристоу зранку заходив до сестри, так? — нагадав Страйк.— Але вона тобі веліла його не пускати?

— То він тобі розповів, так? — озвався Вілсон з ледь помітним полегшенням.— Так, він заходив. Мав віддати їй контракт, дуже через нього переймався — я його і впустив.

— Ще когось можеш згадати, хто заходив до будинку?

— Ну, Лещинка була вже на місці. Це одна з прибиральниць. Завжди приїжджає о сьомій; коли я прийшов, вона мила сходи. Потім був майстер з охоронної фірми, перевіряв сигналізацію. Це робиться щопівроку. Десь о дев’ятій сорок прийшов. Приблизно.

— А ти його знаєш — цього майстра з охоронної фірми?

— Ні, то був новенький. Зовсім молодий. Вони щоразу когось нового присилають. Місіс Бестиґі й Лула були вдома, тому я впустив його до квартири на третьому поверсі й показав щиток, і майстер почав працювати. Я саме показував коробку запобіжників і кнопку тривоги, коли спустилася Лула.

— Ти бачив, як вона виходила?

— Так, вона пройшла повз двері.

— Привіталася?

— Ні.

— Ти казав, вона зазвичай віталася?

— Гадаю, вона мене не помітила. Вона ніби квапилася. Їхала провідати хвору маму.

— Звідки знаєш, якщо вона з тобою не розмовляла?

— З розслідування,— коротко відповів Вілсон.— Я показав майстру де і що, повернувся на своє місце, а коли вийшла місіс Бестиґі, впустив його до їхньої квартири — перевірити систему і там. Там мені не довелося з ним сидіти, бо коробки запобіжників і кнопки тривоги в усіх квартирах розміщені однаково.

— А де був містер Бестиґі?

— Вже пішов на роботу. Він щодня рано виходить.

Увійшло троє чоловіків у касках і флуоресцентних куртках. Вони сіли за сусідній столик. Усі мали газети під пахвами і грязюку на черевиках.

— На який приблизно час ти відлучався, коли водив по квартирах майстра?

— Може, на п’ять хвилин, коли показував квартиру на третьому поверсі,— відповів Вілсон.— А так — на хвилину.

— Коли він пішов?

— Ближче