Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Червоний. Без лінії фронту 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червоний. Без лінії фронту" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:
сам за себе. Я за тебе нічого не вирішував, хоч був старшим нашого гурту.

— Ніким не обраний.

— Дарма. Хлопці знають, про що я. Нині ти не залишаєш мені вибору.

— Ти його маєш.

— Лишитися в групі — чи в ліцеї? Ще вчора одне одному не заважало.

— А вже завтра — заважатиме.

— Доста! — Ворон гримнув кулаком по столу. — Набридла ваша хлопчача гризота. Тобі, друже Остапе, ось щойно Юрко сказав — наказ виконає. Належним чином. Усе щось ділите, ділите...

За три дні ми з Дорошем пішли з ліцею.

Без скандалу, пан куратор навіть не приховував полегшення. Двома непевними русинами, ще й друзями злочинця Червоного, менше.

А за тиждень Зенона Лісовського арештувала в друкарні поліція.

13

Новину дізналися аж по обіді.

Мені сказав Ромко Ярчук, і аби не зустрілися випадково в місті, то й до вечора не знав би. Про такі речі не пишуть у газетах, а коли й пишуть, то хіба коли в тому зацікавлена таємна поліція. Звідки дізнався Ромко, якщо злапали Зенка вночі на службі? Так він сам не міг пояснити. Ранком прийшов до ліцею, а вже хлопці між собою пошепки обговорюють, озираючись один на одного.

Щоправда, потім пан куратор Варга зібрав усіх в ораторіумі й зробив коротку заяву. Почав зі славної історії ліцейської друкарні, з верстатів якої сходили дуже важливі для науки й просвітництва книги. Не лише польською — також єврейською і, на чому наголосив окремо, русинською мовами. Потім показав листівку, одну з розкиданих Червоним, підніс голос, прорік: дуже сумно стосовно того, що друкарські потужності використовуються для штампування ось такого бруду. Дивно, мовляв, що до цього прямо причетна особа, котра народилася й виросла в Кременці. Не має поваги до історії просвітництва в рідному місті. Тож нехай буде соромно тому, хто знався близько з паном Лісовським.

Далі я порушив правила конспірації й побіг до Юрка.

Тут варто сказати: батькам про рішення більше не вчитися так і не наважився написати. Зі слів Ворона, забратися з міста ми мали ще до кінця місяця, тож повідомити вирішив уже потім, коли опинимося за кордоном. Німецький штемпель на конверті може трохи заспокоїти їх. Син не просто вирішив з молодечого дуру плюнути на майбутнє. Навпаки, волам хвости не крутить, має працю, не байдикує. Поки чекали команди, я пішов вантажником на станцію. Копійка жива, платили щодня, і хоч попервах із незвички ледь волочив ноги, швидко призвичаївся. Здоров’ям, дякувати Богу, не обділений.

До майстерні заглядав лиш раз, так домовлялися. Назад верталися з Дорошем. Тоді-то прикро здивував удруге: не просто відмовився піти зі мною напарником, а й носа скривив. Ні, не про важку фізичну працю йшлося. Дорош уважав будь-яку роботу важкою й вартою додаткових зусиль, аби робити її краще. Проте тягати брудні мішки, діжки та ящики назвав заняттям, не прийнятним для себе.

— Докладання дурної сили надурно, Мироне, — висловився отак. — І взагалі, подумай. Побачить нас із тобою хтось за таким чи схожим дійством. Маю на увазі, хтось із ліцейських, особливо — ляшки. От, скажуть, гляньте на них. Заради такого науку полишили. Мужики й хами, як усі українці.

— Тобі є діло до їхніх слів?

— Не кажи, що тобі байдуже. Являємо себе перед поляками тими, ким вони хочуть нас бачити.

— За що житимеш?

— Раніше думати мусив, — відповів, ніби відмахнувся.

Відтоді не бачились, але після такої новини знайти Юрка було вкрай потрібно.

Удома, на тому горищі, його не було. Сусіди або давно не бачили, або, швидше за все, мало звертали увагу на ліцеїста. Хтось ляпнув — у кондитерській Нахмановича треба пошукати, там кілька разів бачили. Якби поруч не засміялися цій фразі, повірив би. Але зрозумів — жартують, а скорше за все — узагалі кепкують. Звідки в нашого брата гроші на коштовну каву зі свіжими запашними тістечками. Аби не мозолити очей надто цікавим, забрався геть і вирушив до майстерні.

Потім, уже під кінець дня, зрозумів, як пощастило всім.

Іншим шляхом, ніж повз ліцей, туди не пройти. А неподалік на мене вже чекали агенти в цивільному. Один ішов назустріч хідником, та замість розминутися штовхнув плечем. Коли я відкрив рота, щоб обуритись, іззаду опинився інший, просичав на вухо: «Тихо!» Потому я опинився заблокований з обох боків. Наспіла чорна машина, без наказу зрозумів — треба коритися й сідати. Кайданки вдягнули вже всередині. Поки везли, щиро повторював подумки молитви, бо ледь не сталося горя. Мене могли довести до майстерні, вломитися туди й там узяти вже всіх.

Завезли в поліційну управу. Та в кабінеті, куди завели, сидів не господар, а ще один цивільний. Нічого не пояснили, грубо підштовхнули до стільця. Тут же, хвилини не минуло, завели Зенка. Теж скутого, розхристаного, зі збитим на один суцільний синець лицем. Окуляри трималися криво, ліве скельце тріснуло.

Очна ставка пройшла коротко і якось дуже формально. Я визнав, що знаю Зенона Лісовського, донедавна вчилися разом і приятелювали. Агенти без мене то знали. Останнім часом стосунків майже не підтримували, бо я покинув навчання. Для них і це не секрет, хіба не знали про наші таємні збіговиська. Напевне уявлення не мали, інакше б знайшли спосіб запитати чи бодай натякнути, спробували б узяти на пушку. Не втримався, знав відповідь, та все ж запитав: а що тут коїться? Може, один із агентів мав намір зацідити мені по зубах, бо надто зручно для удару підступив, та прочинилися двері й він виструнчився. Його колега — теж. Повернувши голову, побачив знайомого вже чоловіка, тільки тепер старший агент Тадеуш Плучек був у синьому в білу смужку костюмі, ще й при краватці та камізельці. Нічого не сказав, потер долонею голомозу голову, кинув погляд на кожного з нас, і я помітив: той, хто провадив допит, хитнув головою. Плучек пожував губами й вийшов, майже відразу вивели Зенка, який не обернувся, а я ще годину писав те, що раніше говорив на допиті.

Але відпустили.

До ночі не знаходив собі місця в своїй комірчині. Серце гнало до майстерні, розум закликав до розважливості. Зрештою вдалося трошки поспати, прокинувся рано, весь мокрий від поту, ні про що вже не думав — одягнувся, вислизнув у морозяний листопад. Кружляв, як міг і де знав, манівцями пробрався крізь місто, пошкріб у двері майстерні. Відчинили відразу, немов чекали під порогом. Ворон згріб за

1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний. Без лінії фронту», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний. Без лінії фронту"