Читати книгу - "12 польських есеїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, було б помилкою, наївністю, гідною жалю, якби ми вимагали від поезії чи будь-якого іншого мистецтва, щоб вони отак просто стали джерелом людської насолоди. І якщо ми подивимося на світ поетів та їхніх шанувальників із цього погляду, то весь його абсурд і кумедність здадуться виправданими: напевно, так має бути, і природно, що мистецтво, як і захоплення, викликане мистецтвом, були, швидше, витвором колективного духу, а не безпосередньою реакцією особи.
А втім – ні. Зрештою, і таке розуміння не може врятувати поетів, повернути їхній поезії подих реальності й життя. Адже якщо реальність і є саме такою, вони все одно цього не усвідомлюють. У них все діється просто: співець співає, а захоплений слухач слухає. Певна річ, якби вони виявилися здатними визнати ці істини й вивести з них усі наслідки, то мусили б радикально змінити саме своє ставлення до співу. Проте будьте спокійні: у поетів ніщо й ніколи не зміниться. І не піддавайтесь омані, ніби перед лицем цих колективних сил, які фальшують наше індивідуальне відчуття, вони проявлять певну волю до опору – хоча б для того, щоб мистецтво було не фікцією й ритуалом, а справжнім спілкуванням людини з людиною. Ні, ці схимники воліють коритися!
Схимники? Це не означає, що я противник господа Бога чи його різноманітних орденів. Одначе навіть релігія помирає тієї хвилини, коли вона перетворюється в обряд. Воістину на цих вівтарях ми надто легко жертвуємо автентичністю й вагою нашого власного існування.
Переклала Роксана Харчук
5
Анджей Кійовський
Межі літератури[6]
Як тільки література вирізняється з-поміж інших інтелектуальних занять, відразу ж починається процес її самовизначення. Коли вона перестає виконувати допоміжну роль у філософії, науці, етиці, політиці, історії, коли у своїй цілісності, тобто в усіх своїх видозмінах, набуває ознак, притаманних доти лише ліриці, і функцій, які доти виконувала лише ця остання (тобто функцій особистого вираження), одразу ж починає себе запитувати, чим вона є. Відбувається це наприкінці XVIII ст., менш-більш співпадаючи з романтичним зламом[7]. Доромантичні літературні теорії стосуються самої літературної практики, окреслюють правила досконалого письменства; ці правила є предметом шкільного вивчення, бо кожна освічена людина повинна вміти написати оду, орацію, вишуканий лист, ерудовану історію, яку сьогодні назвали б ессєм. Літературна творчість є побічним заняттям, талант – додатковою здібністю філософа, вченого, державного мужа, духовної особи, придворного, військового. Натомість від часів романтизму вихідним пунктом кожної літературної теорії стає визначення самого явища, окреслення способу існування літератури, що водночас сполучається з виокремленням професії літератора.
Чим є література у тих дефініціях, радше навіть у тих метафорах, які творить з приводу себе самої, від часу, коли її власна природа стає одною з її тривалих тем?[8] Отже, у власних очах, за визначенням, вона не є собою, не є “літературою”. У романтичній філософії літератури це слово набуває негативного значення: означає мертве правило, чисту техніку, те, що було, а не те, що є, зокрема не те, що повинно з’явитися. У програмних деклараціях, які вперто складали творці та теоретики романтизму, література (справжня, тобто романтична) є точкою, у якій перетинаються й конфронтують усі інші сфери духовної діяльності людини. «Романтичний дух, – писав Авґуст Шлеґель у “Курсі драматичної літератури”, - полягає в безупинному зближенні найсуперечливіших речей. Природа й мистецтво, поезія й проза, серйозність і жарт, спогад і передчуття, абстрактні ідеї й живі враження, божественне й земне, життя і смерть єднаються і змішуються у романтичному стилі дуже інтимно».
Отже, література визначається шляхом самозаперечення, посідає окремішнє становище, різниться від решти писемності тоді, коли виходить поза свої межі. Вона одразу ж стає безпосереднім спілкуванням з природою, визнається справжнім пізнанням буття, приписує собі загальний дар його пізнання, врешті, ототожнюється з ним, стає досвідом, практикою, особливою здатністю. Усе одно, як це буде називатися. Віктор Гюґо розумітиме творчий акт на зразок релігійного переживання, вбачатиме його витоки поза культурою, «в душі та серці поета», Вільмен назве літературу «експериментальною наукою», Мохнацький – «розумовим відкриттям». Усі ці метафори, хоча й різняться поміж собою, мають усе-таки спільну і водночас нову ознаку: вони окреслюють літературу стосовно дійсності, а не стосовно культури. Вона може прирівнюватися до містичного переживання чи науки; отже, може бути квазі-містикою чи квазі-наукою. У цій антиномії менш-більш замикається історія філософії літератури протягом півтора століття. Завше ця філософія торкатиметься або виду дійсності, який відкривається через літературу, або способу, яким вона пізнає дійсність у цілому. Починаючи від романтичної революції, існування літератури розглядатиметься стосовно дійсності. До романтичної революції існування літератури розглядалося у зв’язку з культурою.
Відтоді кожна літературна доктрина вестиме мову не про літературу загалом, а про літературу нову, «істинну», яка не є тим, що вважалося літературою досі. Усі літературні революції, більш чи менш оманливі, які відбулися після революції романтичної (Альбер Тібоде стверджує, що історія літератури після Французької Революції є «спадком романтизму»), здійснюватимуться не заради літератури, а супроти неї, проголошуватимуть не літературний (естетичний) ідеал, а відкриття нової дійсності. Одночасно змінюватиметься поняття письменника: від поняття натхненного пророка, яким послуговувався Віктор Гюґо, до історика звичаїв, яким вважали Бальзака (він також назвав себе «секретарем історика, яким є саме суспільство»), і нарешті аж до вченого, з яким порівнювали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «12 польських есеїв», після закриття браузера.