Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Убивство в будинку вікарія 📚 - Українською

Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Убивство в будинку вікарія" автора Агата Крісті. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 61
Перейти на сторінку:
Я зустрівся з місіс Протеро в той день…

Він зробив паузу.

– Нам усе відомо, – сказав полковник Мелчет. – Ви можете думати, що ваші почуття до місіс Протеро, а її почуття до вас становлять глибоку таємницю, але насправді про них знали та їх обговорювали. Тож тепер усе неминуче вийде на поверхню.

– Ну тоді гаразд. Думаю, ви маєте рацію. Я пообіцяв вікарію, який тут сидить, – він подивився на мене, – поїхати звідси. Я зустрівся того вечора з місіс Протеро у своїй майстерні о шостій п’ятнадцять. Я сказав їй про те, що вирішив. Вона погодилася, що іншого виходу нам не лишається. Ми… Ми з нею попрощалися.

Ми покинули майстерню, і майже відразу доктор Стоун приєднався до нас. Анна змогла зберегти поведінку, що була дивовижно природною. Я не зміг. Пішов із доктором Стоуном до «Синього кабана» й напився. Потім я вирішив піти додому, та коли я підійшов туди, де дорога завертає в цей провулок, то змінив свій намір і вирішив піти побачитися з вікарієм. Я відчув гостру потребу поговорити з кимось про своє становище.

Коли я підійшов до дверей, служниця сказала мені, що вікарія нема вдома, але він скоро буде й полковник Протеро сидить у кабінеті й чекає на нього. Я не захотів піти геть, бо це мало б такий вигляд, ніби я ухиляюся від зустрічі з ним. Тому я сказав, що теж почекаю, і пішов до кабінету.

Він замовк.

– І що далі? – запитав полковник Мелчет.

– Протеро сидів за письмовим столом – точно в тій позі, у якій ви його знайшли. Я підійшов і доторкнувся до нього. Він був мертвий. Потім я подивився вниз і побачив, що на підлозі поруч із ним лежить пістолет. Я підняв його й відразу побачив, що то мій пістолет. Думки закрутилися в мене в голові. Мій пістолет! І тоді я відразу прийшов до одного висновку. Цей пістолет якось потрапив на очі Анні, і вона подумала, що може скористатися ним, коли життя стане для неї зовсім нестерпним. Можливо, він сьогодні був у неї. Після того як ми розлучилися в селі, вона, певно, прийшла сюди – і! Я мало не збожеволів, думаючи про це. Але так я подумав. Я поклав пістолет собі до кишені й пішов геть. Відразу за хвірткою церковного дому я зустрівся з вікарієм. Він сказав щось приязне й нормальне про зустріч із Протеро, а мене раптом опанувало божевільне бажання зареготати. Його поведінка була звичайною й повсякденною, а я був до краю напружений і знервований. Пам’ятаю, я викрикнув йому щось абсурдне й, побачивши, як змінився вираз його обличчя, ледь не збожеволів, думаю. Я пішов далі – я йшов і йшов – і зрештою далі витримати не міг. Якщо Анна вчинила цю жахливу річ, то я принаймні був морально відповідальний за неї. І тоді я пішов у поліцію й зізнався в убивстві.

Коли він закінчив свою розповідь, у кімнаті запанувала мовчанка. Потім полковник Мелчет сказав діловим голосом:

– Я хочу поставити вам тільки одне або два запитання. По-перше, ви доторкалися до тіла чи пересували його в якийсь спосіб?

– Ні, я навіть не чіпав його. Було видно, що він мертвий без потреби торкатися його.

– Ви помітили на столі записку, почасти затулену тілом полковника?

– Ні.

– Ви намагалися переставити стрілки годинника?

– Я не торкався годинника. Я, здається, пам’ятаю, що годинник лежав перекинутий на столі, але я не доторкався до нього.

– А тепер повернімося до вашого пістолета. Коли ви бачили його востаннє?

Лоренс Реддінґ замислився.

– Мені важко сказати точно.

– Де ви його тримали?

– Серед різного мотлоху у вітальні мого котеджу. На одній із полиць книжкової шафи.

– Ви так недбайливо поставилися до його зберігання?

– Так. Я про нього, власне, і не думав. Він просто лежав там та й годі.

– Отже, кожен, хто заходив до вашого котеджу, міг узяти його?

– Так.

– І ви не можете пригадати, коли востаннє бачили пістолет?

Лоренс насупив брови, намагаючись пригадати.

– Я майже переконаний у тому, що позавчора він був ще там. Пам’ятаю, як відсунув його вбік, шукаючи стару люльку. Я думаю, це було позавчора, але це могло бути й на день раніше, ніж позавчора.

– Хто приходив до вашого котеджу останнім часом?

– О! Безліч людей. Одні завжди туди заходять, а інші виходять. Позавчора я мав щось подібне до чайної вечірки. На ній були Летиція Протеро, Денніс та їхня компанія. А іноді мене відвідують і місцеві старушенції, по одній або по кілька осіб.

– Ви замикаєте котедж, коли йдете?

– Ні. Чому, власне, я повинен його замикати? Красти в мене нема чого. І ніхто в цій місцевості ніколи не замикає своїх будинків.

– Хто допомагає вам по господарству?

– Стара місіс Арчер приходить щоранку «прибратися», як вона каже.

– Як ви думаєте, вона зможе пригадати, коли пістолет лежав на своєму місці востаннє?

– Я не знаю. Можливо. Але сумлінне витирання пилюки, як мені здається, не належить до її переваг.

– То виходить, що хто завгодно міг узяти цей пістолет?

– Схоже, що так.

Відчинилися двері, й увійшов доктор Гейдок з Анною Протеро.

Вона стрепенулася, побачивши Лоренса. Він, у свою чергу, ступив невпевнений крок до неї.

– Пробачте мені, Анно, – сказав він. – Було страхітливою дурістю подумати те, що я про вас подумав.

– Я… – сказала вона, затнувшись, а тоді подивилася благальним поглядом на полковника Мелчета. – Доктор Гейдок сказав мені правду?

– Що містер Реддінґ перебуває поза підозрою? Так, це правда. А тепер скажіть, навіщо ви намагалися збити нас із пантелику, місіс Протеро? Навіщо?

Вона сором’язливо всміхнулася.

– Ви, певно, гадаєте, я припустилася непрощенного вчинку?

– Скажімо так – ви вчинили вельми по-дурному. Але цьому кінець. А зараз, місіс Протеро, мені потрібна істина – абсолютна істина.

Вона серйозно кивнула головою.

– Я вам усе розповім. Я думаю, вам уже все відомо – все про все.

– Так.

– Ми домовилися з Лоренсом – із містером Реддінґом – зустрітися ввечері в його майстерні. О шостій п’ятнадцять. Ми з чоловіком поїхали в село разом. Я хотіла трохи походити по крамницях. Коли ми розлучалися, він мимохідь згадав, що має намір зустрітися з вікарієм. Я не могла попередити про це Лоренса й дуже хвилювалася. Адже ми мали зустрітися з ним у саду церковного дому, тоді як мій чоловік перебуватиме в церковному домі.

Її щоки почервоніли, коли вона це сказала. Хвилина була для неї не дуже приємною.

– Я подумала, що, можливо, мій чоловік не перебуватиме там довго. Щоб з’ясувати це, я пройшла заднім провулком до саду. Я сподівалася, ніхто мене не побачить, але, звичайно, стара міс Марпл була у своєму садку. Вона зупинила мене, і ми перекинулися кількома словами, і я сказала їй, що йду зустрітися з чоловіком. Я відчувала, що повинна щось їй сказати. Не знаю, повірила вона мені чи ні. Вона здалася мені якоюсь дивною.

Коли я з нею розлучилася, то пішла прямо до церковного дому й завернула за ріг будинку, до скляних дверей кабінету. Я підійшла до них дуже обережно, сподіваючись почути всередині гомін голосів. Але, на мій подив, жодного голосу звідти не було чути. Я лише зазирнула всередину, побачила, що кімната порожня, і поквапилася через моріжок до сарайчика-майстерні, де до мене майже відразу приєднався Лоренс.

– Ви кажете, кімната була порожня, місіс Протеро?

– Так, мого чоловіка там не було.

– Диво дивне.

1 ... 21 22 23 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убивство в будинку вікарія"