Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

«Напевно, – роздумував він, – то був якийсь дивний уплив на мою підсвідомість. Вона не могла сказати «огірок». Усе це дуже незвичайно. Вона сказала «огірок» чи ні?»

Він ходив узад і вперед, не спроможний вирішити.

«320, Кірк-стрит. Що ж це може бути? Вона чекатиме на іншого чоловіка. Якби я зміг усе пояснити. 320, Кірк-стрит. Слово «огірок»… ох, це неможливо, абсурдно, галюцинації перенапруженого мозку».

Він злісно зирнув на друкарську машинку.

– І для чого ти потрібна, цікаво знати? Я дивився на тебе весь ранок, і це мені дуже допомогло. Автор повинен брати сюжет із життя… із життя, чуєш? І я вирушаю по нього.

Він натяг капелюха на голову, з любов’ю глянув на свою безцінну емалеву колекцію і вийшов із квартири.

Кірк-стрит, як відомо більшості лондонців, – це довга порепана дорога, здебільшого відведена під антикварні крамниці, де за високу ціну пропонують різноманітні підробки. Там також є магазини зі старовинною міддю, зі скляними виробами, старі крамниці з уживаними речами та перекупники вживаного одягу.

Номер 320 був відведений під крамницю зі старовинним склом. Різноманітні скляні вироби наповнювали її по вінця. Ентоні змушений був пересуватися дуже обережно, коли підійшов до центрального проходу, обабіч якого стояли винні бокали, а над головою, виблискуючи, коливалися люстри та канделябри. У задній частині крамниці сиділа дуже стара леді з такими пишними вусами, що студенти старших курсів позаздрили б. І, очевидно, з грубими манерами.

Вона глянула на Ентоні й сказала грізним тоном: «Ну?».

Ентоні був молодим чоловіком, якого легко можна збити з пантелику. Він одразу поцікавився, скільки коштують склянки для рейнвейну.

– Сорок п’ять шилінгів за півдюжини.

– О, справді, – сказав Ентоні. – Досить милі, чи не так? А яка ціна оцих?

– Красиві оці, старий Вотерфорд. Віддам за вісімнадцять гіней за пару.

Містер Іствуд відчував, що сам собі створює проблеми. Ще хвилина – і він щось таки купить, загіпнотизований жорстким поглядом старої. Проте чоловік не міг себе змусити піти з крамниці.

– А як щодо цього? – запитав він і вказав на канделябр.

– Тридцять п’ять гіней.

– Ах! – із жалем мовив містер Іствуд. – Це більше, ніж я собі можу дозволити.

– А що вам потрібно? – запитала стара леді. – Щось для весільного подарунка?

– Саме так, – сказав Ентоні, ухопившись за таке пояснення. – Та їх так важко підібрати.

– Та що ж, – проговорила леді, підводячись із рішучим виглядом. – Хороший шматок давнього скла всім підійде. У мене тут є пара старовинних графинів… і невеличкий набір для лікеру, якраз для нареченої…

Наступні десять хвилин Ентоні перебував в агонії. Леді взяла його міцно в руки. Він побачив усі можливі види мистецтва у склі і, зрештою, геть розгубився.

– Прекрасно, прекрасно, – вигукував він з удаваним ентузіазмом, ставлячи назад величезний келих, на який його змусили звернути увагу. Потім якось поспіхом ляпнув: – Можна запитати, чи у вас тут є телефон?

– Ні, немає. На пошті навпроти є відділення зв’язку. То що скажете, келих чи ці чудові старовинні кубки?

На відміну від жінок, Ентоні був досить невправним у тонкому мистецтві виходу з крамниці без покупки.

– Краще візьму набір для лікеру, – похмуро промовив він.

Здавалось, то було найменше. Він злякався самої думки, що йому вручать канделябр.

З гіркотою в серці він оплатив свою покупку. А потім, коли стара леді запаковувала річ, до нього раптом повернулася сміливість. Зрештою, вона лиш подумає, що він ексцентричний, та й, урешті-решт, яке, до біса, має значення, що вона подумає?

– Огірок, – сказав він ясно й чітко.

Стара карга різко перервала свої пакувальні маніпуляції.

– Га? Що ви сказали?

– Нічого, – демонстративно збрехав Ентоні.

– О! Мені здалося, ви сказали «огірок».

– Сказав, – знову демонстративно відповів Ентоні.

– Що ж, – промовила стара леді. – Чому ж ви раніше цього не сказали? Забираєте мій час. В оті двері й угору сходами. Вона на вас чекає.

Як уві сні, Ентоні пройшов крізь указані двері та піднявся надзвичайно брудними сходами. На верхньому сходовому майданчику через причинені двері було видно маленьку вітальню.

Не зводячи із дверей очей, із виразом нетерплячого очікування на обличчі у кріслі сиділа дівчина.

Що за дівчина! Її лице мало саме такий блідий відтінок кольору слонової кістки, про який Ентоні так часто писав. А її очі! Які очі! Вона не англійка, це було помітно з першого погляду. У ній було щось іноземне й екзотичне, що проявлялося навіть у коштовній простоті її сукні.

Ентоні завмер у дверях, дещо збентежений. Здається, настав час пояснювати. Проте з радісним вигуком дівчина підвелась і кинулася в його обійми.

– Ти прийшов! – вигукнула вона. – Ти прийшов. О, слава всім святим і Пречистій Діві.

Ентоні, який ніколи не оминав свого шансу, гаряче відгукнувся на такі обійми. Дівчина нарешті відірвалась від чоловіка і глянула на його обличчя, мило засоромившись.

– Краще б мені тебе не знати, – виголосила вона. – Справді, краще б не знати.

– Ти так вважаєш? – невпевнено мовив Ентоні.

– Так, навіть твої очі здаються не такими… і ти вдесятеро красивіший, ніж я могла собі уявити.

– Невже?

Ентоні промовляв сам до себе: «Спокійно, хлопче, спокійно. Ситуація розвивається дуже добре, але не втрачай голову».

– Можна знову тебе поцілувати, так?

– Звичайно, можна, – сердечно вимовив Ентоні. – Скільки захочеш.

Відбулася досить приємна інтерлюдія.

«Цікаво, хто ж я, до біса? – думав Ентоні. – Дуже сподіваюсь, що не з’явиться справжній хлопець. Вона така чудова та мила».

Раптом дівчина від нього відступила, на обличчі одразу ж з’явився страх.

– За тобою не стежили?

– Боже, ні.

– Ах, вони такі підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис, він – диявол.

– Скоро я впораюсь із Борисом заради тебе.

– Ти лев… справді, таки лев. Щодо них, то вони – потолоч… усі вони. Слухай, я це маю! Вони б убили мене, якби про це знали. Мені було страшно… я не знала, що мені робити, а потім згадала про тебе… Тихо, що це?

То був звук із крамниці під ними. Жестом указавши йому залишатись на місці, вона навшпиньки вийшла на сходи. Повернулась уся сполотніла і з широко розплющеними очима.

– Madre de Dios! То поліція. Вони підіймаються сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?

– Моя люба дівчино, ти серйозно хочеш, щоб я убив поліцейського?

– Ах! Ти просто божевільний… божевільний! Вони тебе заберуть і підвісять за шию, доки не вмреш.

– Вони що? – промовив містер Іствуд із неприємним відчуттям, що наче проповзло вгору по хребту.

На сходах почулися кроки.

– Ось і вони, – прошепотіла дівчина. – Відмовляйся від усього. То єдина надія.

– Це досить просто, – визнав містер Іствуд sotto voce