Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

За хвилину до кімнати увійшли двоє чоловіків. Вони були в цивільному одязі, проте офіційна манера поведінки свідчила про тривалі тренування. Менший, невеликий чоловік із темним волоссям і спокійними сірими очима, почав говорити.

– Я вас заарештовую, Конраде Флекман, – сказав він, – за вбивство Анни Розенбурґ. Усе сказане вами може бути використане проти вас у суді. Ось – ордер, раджу не опиратися.

Придушений крик вирвався з уст дівчини. Ентоні ступив уперед зі стриманою посмішкою.

– Ви припускаєтеся помилки, офіцере, – промовив добродушно. – Моє ім’я – Ентоні Іствуд.

Обох детективів така заява зовсім не вразила.

– Ми з цим потім розберемось, – сказав один із них, той, що раніше мовчав. – А поки що пройдімо з нами.

– Конраде! – залементувала дівчина. – Не дозволяй їм себе забрати.

Ентоні поглянув на детективів.

– Упевнений, що ви дозволите попрощатися з юною леді?

Проявивши більше порядності, ніж від них очікували, обидва чоловіки рушили до дверей. Ентоні потяг дівчину в куток біля вікна й упівголоса швидко почав говорити.

– Слухай мене. Те, що я сказав, – правда. Я не Конрад Флекман. Коли ти зателефонувала сьогодні вранці, тобі, напевне, дали неправильний номер. Мене звати Ентоні Іствуд. Я прийшов на твоє прохання тому… просто я прийшов.

Вона дивилась на нього, не ймучи віри.

– Ти не Конрад Флекман?

– Ні.

– Ох! – закричала вона з глибоким стражданням у голосі. – І я тебе поцілувала!

– Тут немає нічого поганого, – переконував її містер Іствуд. – Таке ще ранні християни практикували. Усе добре й благопристойно. А тепер послухай, я впораюсь із цими людьми. Незабаром доведу, хто я. А поки вони тебе не турбуватимуть, і ти можеш попередити свого дорогого Конрада. А опісля…

– Так?

– Власне… ось що. Мій номер телефону – Нортвестерн, 1743… і простеж, щоб тебе знову не з’єднали неправильно.

Вона глянула на нього заворожливим поглядом, частково заплаканим, частково усміхненим.

– Я не забуду… авжеж не забуду.

– Тоді все гаразд. Прощавай. Я б сказав…

– Так?

– Згадуючи ранніх християн… ще один раз не матиме значення, чи не так?

Вона обвила чоловікову шию руками. Її губи торкнулися його.

– Ти мені подобаєшся… так, подобаєшся. Запам’ятаєш, що б не трапилось, запам’ятаєш?

Ентоні знехотя відірвався від неї й підійшов до своїх наглядачів.

– Я готовий піти з вами. Ви не затримуватимете цю юну леді, сподіваюсь?

– Ні, сер, усе гаразд, – увічливо сказав невисокий чоловік.

«Порядні хлопці, ці люди зі Скотленд-Ярду», – роздумував Ентоні сам до себе, слідуючи за ними вузькими сходами.

Старої жінки в крамниці не було видно, але Ентоні почув важке дихання в задній частині кімнати й здогадався, що вона стоїть за дверима, із засторогою спостерігаючи за подіями.

Коли Ентоні вже вийшов назовні, на брудну Кірк-стрит, то глибоко вдихнув і звернувся до нижчого з двох чоловіків.

– Отже, інспекторе… ви – інспектор, я думаю?

– Так, сер. Детектив інспектор Верролл. Це – детектив сержант Картер.

– Що ж, інспекторе Верролл, настав час поговорити при здоровому глузді… і також дослухатись до нього. Я не Конрад Як-там-його. Мене звати Ентоні Іствуд, як я вже згадував, і я письменник за професією. Якщо ви супроводите мене до квартири, гадаю, я зможу підтвердити свою особу.

Простота, з якою говорив Ентоні, здавалось, справила на детективів враження. Уперше на обличчі Верролла з’явився сумнів.

Картера, очевидно, було важче переконати.

– Посмію зауважити, – глузливо вимовив той, – ви маєте пам’ятати, що та юна леді називала вас Конрадом усе-таки.

– Ах! То зовсім інша історія. Я зізнаюсь вам обом, що з… е-е… особистих причин я видавав себе перед цією леді за особу з ім’ям Конрад. Особисті справи, розумієте.

– Імовірна розповідь, чи не так? – висловив свої спостереження Картер. – Ні, сер, ви йдете з нами. Зупини це таксі, Джо.

Таксі, що проїжджало повз, зупинилося, і троє чоловіків сіли в нього. Ентоні зробив останню спробу, звертаючись до Верролла, якого, на його думку, було легше переконати.

– Гляньте, мій дорогий інспекторе, яка може бути шкода в тому, що ви поїдете до моєї квартири, щоб побачити, чи я кажу правду? Візьміть оце таксі, якщо бажаєте… воно буде щедро оплачено! Не буде різниці навіть у п’ять хвилин в обидва боки.

Верролл оцінювально на нього поглянув.

– Я це зроблю, – раптом сказав він. – Як би це дивно не здавалось, та я вірю, що ви говорите правду. Ми не прагнемо видатись дурнями у відділку, арештувавши не ту людину. Яка адреса?

– Сорок вісім, Бранденбурґ Меншинс.

Верролл нахилився вперед і прокричав адресу таксистові. Усі троє сиділи мовчки, доки не прибули до пункту призначення, тоді Картер одразу вискочив, а Верролл сказав Ентоні йти за тим.

– Не має потреби створювати неприємності, – пояснив він, також слідуючи за ними. – Поводитимемося приязно, наче містер Іствуд привів додому пару друзів.

Ентоні почувався надзвичайно вдячним за таку пропозицію, і його думка про Відділ кримінальних розслідувань кращала щохвилини.

На півшляху їм пощастило зустріти Роджерса, швейцара. Ентоні зупинився.

– Ах! Доброго вечора, Роджерсе, – звично промовив він.

– Доброго вечора, містере Іствуд, – із повагою відповів швейцар.

Він ставився досить прихильно до Ентоні, що був прикладом ліберальності, якої не всі сусіди дотримувались.

Ентоні зупинився, поставивши ногу на нижню сходинку.

– Між іншим, Роджерсе, – мовив він невимушено, – скільки часу я тут уже мешкаю? Ми саме говорили про це з друзями.

– Дайте подумати, сер, мабуть, уже майже чотири роки.

– Я саме так і думав.

Ентоні кинув тріумфальний погляд на детективів.

Картер буркнув, а Верролл широко посміхався.

– Добре, але ще недостатньо, сер, – відмітив він. – Ходімо нагору?

Ентоні відімкнув двері квартири. Він був радий згадати, що Сімарка, його друга, не було вдома. Що менше свідків цієї катастрофи, то краще.

Друкарська машинка мала такий же вигляд, як він її й залишив. Картер підійшов до столу та прочитав заголовок на папері.

«Таємниця другого огірка», – оголосив він похмурим тоном.

– Моє оповідання, – просто пояснив Ентоні.

– Це ще один хороший пункт, сер, – мовив Верролл, киваючи головою, з помітним блиском в очах. – До речі, сер, про що це? Яка ж була таємниця в другого огірка?

– Ах, у цьому й моя проблема, – сказав Ентоні. – Саме цей другий огірок став джерелом усіх моїх клопотів.

Картер пильно на нього дивився. Раптом він похитав головою і значуще постукав себе по чолу.

– Боже, бідолашний молодий хлопчина, – тихо пробурмотів десь убік.

– А тепер, джентльмени, – жваво промовив містер Іствуд. – До справи. Ось адресовані мені листи, мої банківські книжки, спілкування з редакторами. Вам іще щось потрібно?

Верролл розглянув папери, які Ентоні на нього звалив.

– Говорячи лише за себе, сер, – з повагою мовив той, – більше нічого не потрібно. Для мене все