Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Багато ж тобі користі від спілкування з цим Дюрнвальдом. Він професор над професорами. Ніхто не може його зацікавити. Він уже все чув або читав. Коли я пробую з ним розмовляти, то почуваюся так, ніби граю у пінґ-понґ із чемпіоном Китаю. Я подаю м’ячик, він його відбиває, і на цьому кінець. Я маю подавати знову, і дуже скоро в мене не залишається жодного м’ячика.

Він завжди напускався на Дюрнвальда. Тут було щось на кшталт суперництва. Знав, наскільки я відданий Дікові Дюрнвальду. У примітивному Чикаґо Дюрнвальд, яким я захоплювався, чи навіть обожнював, був єдиний, із ким я обмінювався ідеями. Але вже півроку він викладав в Единбурзькому університеті, читаючи лекції про Конта, Дюркгейма, Тьонніса, Вебера тощо.

— Ці абстрактні розумування — отрута для такої людини, як ти, — сказав Джордж. — Я познайомлю тебе з хлопцями з південного Чикаґо. Ти занадто відлюдькуватий, ти геть зачахнеш! — урешті перейшов він на крик.

— Гаразд, — погодивсь я.

Тож ту фатальну гру в покер було влаштовано заради мене. Проте гості знали, що їх запрошено як нижче товариство. У наш час соціальні прошарки швидко розпізнають ті, хто до них належить. Для них було б очевидно, що я з інтелектуалів, навіть якби Джордж і не представив мене як такого, вихваляючись, що моє прізвище є в енциклопедіях і що французький уряд удостоїв мене звання кавалера ордена Почесного легіону. То й що? На відміну від Діка Каветта[76], я не був справжньою знаменитістю. Я був просто ще одним освіченим диваком, і він хизувався мною перед ними, а їх показував мені як своєрідні експонати. Вони великодушно пробачили мені це його непомірне розхвалювання. Джордж привів мене сюди, щоб я насолодився їхніми справжніми американськими якостями, їхніми дивацтвами. Але вони збагатили цей вечір власною іронією і повернули ситуацію так, що врешті мої дивацтва впадали в око значно більше.

— З кожною хвилиною гри ти їм подобався дедалі дужче, — сказав Джордж. — Вони вирішили, що ти цілком нормальний хлопець. Але там був також Рінальдо Кантабіле. Він і його двоюрідний брат махлювали, а ти почав п’яніти й не помічав, що там, із біса, діялося.

— Отже, я був у «порівняно-виграші».

— Я гадав, що «порівняно-виграш» — це твій термін для подружніх пар. Коли тобі впадає в око якась жінка лише через те, що в неї чоловік — справжня потвора, і порівняно з ним вона видається красунею.

— Це один із моїх неологізмів.

З мене не бозна-який гравець у покер. До того ж мене зацікавили гості. Один був литовець, власник салону з прокату смокінгів, ще один — молодий поляк, який вивчав програмування. Був там іще вбраний у цивільне поліцейський детектив із відділу розслідування вбивств. Поруч зі мною сидів власник похоронного бюро, родом із Сицилії, і врешті Рінальдо Кантабіле зі своїм кузеном Емілем. Ці двоє, за словами Джорджа, прийшли без запрошення. Еміль — це дрібний хуліган, який народився, щоб викручувати руки та жбурляти цеглу у вітрини. Він, певно, брав участь у нападі на мою машину. А от елегантно вбраний Рінальдо з темними пишними й шовковистими, мов хутро норки, вусами, видався мені надзвичайно привабливим. Він шалено блефував, розмовляв голосно, вистукував по столі кісточками пальців і вдавав твердолобого бовдура. Та все ж він говорив про Роберта Ардрі[77], територіальний імператив, палеонтологію в Олдувайській ущелині[78] та погляди Конрада Лоренца. Він гучно, щоб усі почули, заявив про те, що його освічена дружина повсюди розкидає книжки. На книжку Ардрі він натрапив у вбиральні. Лише Богу відомо, чому ми прихиляємося до людей та прив’язуємося до них. Пруст, автор, із яким Гумбольдт мене познайомив і творчість якого мені тлумачив, казав, що його часто приваблювали люди, обличчя яких мають у собі щось від квітучого куща глоду. Квіткою Рінальдо був не глід. Біла кала пасувала би йому більше. У нього був дуже блідий ніс, а великі темні ніздрі, роздуваючись, нагадували мені гобой. Люди, яких я так виразно бачу, мають наді мною владу. Але я не знаю, що первинне: їхня привабливість чи моя спостережливість. Коли почуваюся товстошкірим, млявим, нечулим, раптове пробудження такого гострого сприйняття має на мене величезний вплив.

Ми сиділи за круглим столом-тумбою, і коли новенькі карти мигтіли й виблискували, Джордж заохочував гостей до розмови. Він був імпресаріо, і вони робили йому ласку. Коп із відділу розслідувань розповідав про вуличні вбивства:

— Усе змінилося. Тепер убивають сучого сина, якщо він не має у кишені й долара, та якщо він дає їм п’ятдесят доларів — теж убивають. Я кажу їм: «Ви, покидьки, вбиваєте за гроші? За гроші?! За найдешевшу в світі річ. Я вбив більше хлопців, ніж ви, але це було на війні».

Чоловік, що здавав напрокат смокінги, був у жалобі за своєю подругою, яка приймала по телефону оголошення у «Сан Таймс». Він говорив із гавкітливим литовським акцентом, жартував, вихвалявся, але все ж був смутний. Розповідаючи свою історію, він вибухнув скорботою і мало не розплакався. Щопонеділка він забирав позичені смокінги. Після вихідних вони були в плямах, як він сказав, від соусу, супу, віскі, сперми чи ще бозна-чого. Щовівторка їздив своїм фургоном до одного готелю неподалік Лупа[79], де віддавав речі в чистку. Поки вони відмокали у баках із рідиною для виведення плям, він зустрічався зі своєю подругою. Ох, вони навіть не встигали дійти до ліжка, такі були спраглі одне одного.

— Вона була дівчиною з хорошої родини. З таких, які мені подобаються. Але робила для мене все. Я казав їй як, і вона це робила, без жодних запитань.

— То ви бачилися з нею тільки по вівторках і ніколи не водили її обідати, ніколи не бували в неї вдома?

— О п’ятій годині вона йшла додому, до своєї старенької матері, та готувала вечерю. Присягаюся, я навіть не знав її прізвища. Протягом двадцятьох років мав лише номер її телефону.

— Але ви кохали її. Чому ж не одружилися?

Він здивовано обвів поглядом решту присутніх, немов запитуючи: «Що це з ним?». А потім відповів:

— Що? Одружитися з дівкою, яка розпалює чоловічу хіть у готельних номерах?

Поки всі реготали, сицилієць, власник похоронної контори, пояснив мені особливим тоном, як розтлумачують життєві факти освіченим дурням:

— Послухайте, професоре, не плутайте грішного з праведним. Одружуються не для цього. Якщо у вас чудна