Читати книгу - "Вояки"

Стейсі Фідлер, адвокат з питань репродукційних прав ветеранів, з якою я розмовляю в Центрі Волтера Ріда, вважає, що цього не досить. За підтримки національної некомерційної організації «Різолв» (Resolve), що опікується питаннями безпліддя, вона намагається домогтися запровадження банків сперми на військових базах. Вона мешкає в одному з апартаментів для пацієнтів, що одужують, Національного військового медичного центру Волтера Ріда, зі своїм сином Марком, морським піхотинцем, який унаслідок детонації маршових зарядів трьох пострілів для гранатомета на поясі від близького підриву саморобного вибухового пристрою втратив обидві ноги та сідниці. Хоча, я цитую Стейсі, «з великим хлопцем усе гаразд», яєчка постраждали і родина не знає, чи не виявиться в Марка безпліддя.

Коли я його відвідала, Марк лежав у ліжку. Був післяполудневий час, штори запнуті. Проектор зі столика біля ліжка показував «Теорію великого вибуху». Я присіла на єдине крісло в кімнаті, і частина проміння проектора потрапила на мене. Актори ганялись одне за одним навкруг мене, поки Марк не дотягнувся до пульта та не вимкнув проектор. Пролежні не дають йому сісти, надто боляче. Після втрати м’язів сідниці, які слугували амортизаційною подушкою, кістки тазу тиснуть на шкіру. Тепер ліжко править йому і за кушетку, і за офіс, і за обідній стіл. На відстані витягнутої руки лежать три пульти дистанційного керування, айпад, тарілка з пундиками і найпростіший з протезів — ротанговий шкребок для почісування спини.

— Слухайте, — каже Марк, — я знаю, про що думають солдати. Про дітей вони не думають. Більшість із них неодружені.

Він лежить під сірою флісовою ковдрою без сорочки, тіло незвично коротке. Марк зазначив, що банк сперми, найближчий до тренувальної бази Корпусу морської піхоти в Твентінайн-Палмз, імовірно, у Лос-Анджелесі, туди їхати три години.

— Можете надавати їм яку завгодно інформацію, вони цього робити все одно не будуть.

До розмови приєднується його матуся. Стейсі Фідлер одягнута в джинси та футболку червоного кольору з емблемою морської піхоти. Вона примощується на край возика — стола з коліщатами, електромотором та джойстиком для керування, на якому Марк переміщується, лежачи на животі, коли треба кудись дістатися.

— Треба, щоб це можна було зробити просто там, на базі,— каже Стейсі.— А як не хочеш — не роби.

— Ні,— заперечує Марк, — їх треба примушувати. Якщо чесно, в Афганістані ми майже щодня згадували про те, що можна підірватися. Та щодо ушкоджень, коли про них узагалі заходила мова, то йшлося про відірвані вище колін обидві ноги. Про геніталії ніхто ніколи не говорив. Не можна залишати жодного шансу почути: «А-а-а-а, я ж забув».

Якби армія мала платити за зберігання сперми кожного військовослужбовця чоловічої статі перед його передислокуванням у зону бойових дій, чи не мала б вона тоді також платити за добір та заморожування яйцеклітин військовослужбовців-жінок, процедуру набагато складнішу і дорожчу? Стейсі заперечливо хитає головою:

— Якщо дівчині розірвало яєчники, вона вже не з нами, — має на увазі, що такий вибух завжди смертельний. — Це зовсім інша справа.

Марк якимсь чином безпомилково відчуває настрій людини, що заходить у його кімнату, — ніяковість, нейтральність (як у медиків), цікавість (як у мене). Без попередження він перекочується на живіт, відкидає ковдру і трохи приспускає шорти. Він вказує туди, де раніше були сідниці, і каже: «Ось мої стегна», маючи на увазі «були». Хірурги перемістили шкіру з передньої частини його стегон, адже стегна довелося видалити, щоб закрити «кратери», вирвані внаслідок детонації зарядів. Пролежні накриті клаптями перев’язувального матеріалу розміром з кришку бензобака.

Коли пролежні загояться, Марк хоче спробувати скайдайвінг, їзду верхи, родео. Він хоче грати у фільмах про зомбі та боротися з алігаторами. Наступне бажання чомусь змусило мене розчулитися:

— Хочу побачити Париж.

Досі, коли думаю про Марка, я уявляю, як він з цигаркою за вухом на великій швидкості з’їжджає вниз бульваром Сен-Жермен.

Останнім часом у медіа мені траплялися балачки про можливості застосування максимально можливого композитного трансплантата — тіла в цілому. Якби було можливо відростити спинномозкові нерви, тоді, теоретично, можна було б відокремити голову солдата від неоперованого тіла і хірургічно трансплантувати — під’єднавши артерії, вени та нерви — на обезголовлене тіло людини, чий мозок помер, а серце ще б’ється; життєздатність тканин тіла можна було б підтримувати за допомогою насичення киснем через штучне дихання. Грубу версію такої процедури виконав у 1960-х роках хірург з Клівленда Роберт Вайт. Він використав двох макак-резус. Голови з новими тілами прожили кілька днів, але макаки були паралізовані й не могли самостійно дихати. Потім почалося відчуження тканин. У наш час, коли значно поліпшилися протоколи застосування імунодепресантів, історія про Франкенштайна стала ближчою до реальності, та все ж вона так і залишається гіпотезою. Нервові клітини спинного мозку значно складніші за периферичні. Периферичні нервові клітини можна порівняти з телефонними дротами в оболонці. Якщо дріт перерізати, сигнал далі не проходить. Та якщо аксон[75] знову під’єднати, він проросте уздовж своєї оболонки. Щодо нервів спинного мозку аналогія з телефонним дротом не підходить, тепер ми розриваємо багатоволоконний кабель складної комп’ютерної мережі. Нерви «не знають», до чого їм треба підєднуватися, у який бік відновлюватися, у який бік проростати, щоб відновити функцію. Зоровий нерв так само складний. З цієї причини нікому, навіть Рікові Редетту, не вдалось успішно трансплантувати око[76].

Пеніс худого мерця поклали на живіт товстого, поки Куні закінчує виділяти нерви та судини на залишку пеніса. Сьогодні вони не збираються їх з’єднувати, для цього знадобилося б від шести до десяти годин, від чотирьох до шести хірургів, а ще пересувний мікроскоп. І це не було метою сьогоднішньої події.

Коли Куні закінчує, Редетт бере орган і прикладає до залишку пеніса більшого тіла. Приблизно так покупець у магазині прикладає до плечей сорочку, щоб зрозуміти, чи вона підійде. А ми можемо зрозуміти, який вигляд мало б це тіло з пенісом від іншого тіла. Редетт відходить, щоб узяти камеру. Я не готуюся до презентації, але теж роблю кілька знімків. Хоча це видовище і так ніколи в житті не забуду.

Редетт закінчив і відкладає камеру. Мішок з тілом великого чоловіка він застібає на блискавку. Цей мішок схожий на сумку для костюмів, там є місце для імені померлого, воно написане чорним маркером.

Повернувшись до готелю, я заходжу на онлайн-сервіс некрологів, щоб написати про того чоловіка. Там можна скористатися кількома інтерактивними опціями. Одна з них примушує мене видати звук, схожий