Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

Віттінґтон не виходив, і я потроху дедалі більше дратувався, почав блукати довкола. Усі вікна на першому поверсі були міцно зачинені, але нагорі, на другому поверсі (то був двоповерховий будинок), я помітив вікно, у якому горіло світло й фіранки були не зсунуті.

А якраз напроти того вікна росло дерево — десь метрах у десяти від будинку. Мені спало на думку, що, коли видертись на те дерево, цілком можливо зазирнути в кімнату. Звісно, я знав, що немає жодних причин, з яких Віттінґтон обов’язково має бути в тій кімнаті, а не в якійсь іншій — власне, можна було закластися, що він десь у передпокої внизу. Але, мабуть, я просто знудився стирчати так довго під дощем, і все здавалося краще, ніж не робити нічого. Тож я поліз.

Це було нелегко, ще й як! Від дощу гілляки були дуже слизькі, і все, що я міг, це не втрачати опору. Та мало-помалу я все ж просувався, доки нарешті не порівнявся з вікном.

Але тут я розчарувався. Я опинився занадто ліворуч. Міг лише скоса зазирнути в кімнату. Трохи фіранки і ярд шпалер — ось і все, що я зміг роздивитися. Ну, мені це аж ніяк не допомогло, та вже коли я зібрався махнути рукою на все й ганебно лізти вниз, хтось у кімнаті ворухнувся й кинув тінь на невеличкий шматок стіни, який я бачив — і, чорт забирай, це був Віттінґтон!

Тут у мене закипіла кров. Я просто повинен був зазирнути в ту кімнату. Лишалося вигадати спосіб. Я помітив, що з дерева росте довга гілка якраз у потрібному напрямку. Якби я міг лише проповзти до її середини, то можна було б вважати, що справу зроблено. Але я дуже сумнівався, чи витримає вона мою вагу. Я вирішив, що слід ризикнути, і рушив. Дуже обережно, дюйм за дюймом, поповз. Гілка скрипіла й хиталася доволі гидко, але думати про те, щоб зістрибнути, не хотілося, і нарешті я щасливо дістався туди, куди хотів.

Кімната була середнього розміру, обставлена в якомусь суто гігієнічному дусі. Посеред кімнати — стіл із лампою, а за тим столом обличчям до мене сидів Віттінґтон власною персоною. Він говорив із жінкою, вдягненою, як медсестра з лікарні. Вона сиділа спиною до мене, тож обличчя я не бачив. Хоч завіси були підняті, саме вікно було зачинене, і я ні слова не міг вловити з їхньої розмови. Здавалося, що говорить один Віттінґтон, а медсестра лише слухає. Раз у раз вона кивала, а іноді хитала головою, наче відповідаючи на запитання. Він здавався дуже красномовним — раз чи двічі гримнув кулаком по столу. Дощ вже припинився, і небо прояснювалося так раптово, як це буває.

Здавалося, він саме закінчив щось говорити. Він встав, вона теж. Він подивився на вікно і щось спитав — гадаю, чи йде дощ. Хай там як, вона підійшла до вікна й визирнула. Саме тієї миті вийшов місяць з-за хмар. Я злякався, що жінка мене побачить, адже я був повністю на світлі. Спробував трохи відповзти. Того мого руху виявилося забагато для старої зогнилої гілки. З оглушливим тріскотом вона впала, і Джуліус П. Гершайммер разом із нею!

— Ох, Джуліусе, — видихнула Таппенс, — як захопливо! Продовжуйте.

— Ну, на щастя для мене, я гепнувся на добру м’яку купу землі — але це, звісно, на якийсь час вивело мене з ладу. Наступне, що я пам’ятаю: я лежу в ліжку, по один бік — медсестра (не та, що була з Віттінгтоном), а по другий — маленький чоловічок із чорною бородою в золотих окулярах. Він потер руки й підняв брови, коли я втупився в нього.

«А! — мовив він. — Наш юний друг приходить до тями. Чудово. Чудово».

Я вдався до звичайного трюку. Спитав: «Що сталося?» і «Де я?» Але відповідь на останнє я знав дуже добре. Мій мозок ще не заріс мохом. «Гадаю, поки досить, сестро», — сказав чоловічок, і медсестра вийшла з кімнати якоюсь швидкою, добре завченою ходою. Та я помітив, як вона кинула на мене погляд глибокої цікавості, коли виходила.

Той її погляд підказав мені ідею. «Отже, доку», — мовив я і спробував сісти в ліжку, та мою праву стопу при цьому нестерпно скрутило. «Невеличкий вивих, — пояснив лікар. — Нічого серйозного. За кілька днів будете знову на ногах».

— Я помітила, що ви кульгаєте, — зауважила Таппенс.

Джуліус кивнув і продовжив:

— «Як це сталося?» — спитав я знову. Він сухо відповів: «Ви впали з чималенької висоти, з одного з моїх дерев на одну з моїх щойно висаджених клумб».

Мені сподобався цей чоловік. Схоже, він мав почуття гумору. Принаймні, я відчував, що він прямий, як шпала. «Звісно, доку, — сказав я, — пробачте за дерево. Мабуть, з мене кілька нових цибулин. Але, напевно, ви хотіли б знати, що я робив у вашому саду?» «Гадаю, факти вимагають

пояснення», — відповів він. «Ну, для початку, я не полював на ваше столове срібло».

Він усміхнувся. «То була перша версія. Але я швидко змінив свою думку. До речі, ви ж американець, так?» Я назвав йому своє ім’я. «А ви?» — «Я доктор Голл, і це, як ви, без сумніву, знаєте, мій приватний санаторій».

Я не знав, але просвіщати його не став. Лише був вдячний за інформацію. Мені подобався цей чоловік, і я відчував, що він щирий зі мною, та не збирався викладати йому всю історію. По-перше, він навряд чи повірив би мені.

Я миттєво вирішив, як бути. «Послухайте, лікарю, — сказав я, — здається, я почуваюся цілковитим дурнем, але вважаю за потрібне повідомити вам, що я не якийсь там Білл Сайкс[10]». Потім став белькотіти щось про дівчину. І далі видав про суворий нагляд, нервовий зрив і врешті пояснив, що нафантазував собі, буцімто впізнав її серед пацієнтів у будинку, і звідси мої нічні пригоди.

Гадаю, саме такої історії він і очікував. «Доволі романтично», — мовив він, коли я закінчив. «Отже, доку, — сказав я,