Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

Джейн Фінн?» Він замислено повторив ім’я. «Джейн Фінн? — мовив він. — Ні».

Я був засмучений і, гадаю, не приховав цього. «Ви впевнені?» — «Цілком упевнений, містере Гершайммере. Це нетипове ім’я, і навряд чи я б його забув».

Що ж, це був глухий кут. На якийсь час мене це вибило з колії. Я вже майже сподівався, що мої пошуки скінчено. «Он як, — нарешті сказав я. — Гаразд, є ще одне питання. Коли я обіймав ту бісову гілку, здається, упізнав свого давнього друга, який говорив з однією з ваших медсестер». Я навмисно не згадував жодного імені, адже Віттінґтон міг назватися тут якось інакше, але лікар одразу спитав: «Певно, містер Віттінґтон?» «Саме він, — відповів я. — Що він тут робить? Ви ж не хочете сказати, що в нього нерви не в порядку?»

Доктор Голл розсміявся. «Ні. Він приходив побачитися з однією з моїх медсестер, сестрою Едіт, вона його племінниця». «Треба ж таке! — вигукнув я. — Він досі тут?» «Ні, він повернувся до міста майже одразу». «Як шкода! — випалив я. — Та, може, я міг би поговорити з його племінницею, сестрою Едіт. Так, ви казали, її звати?»

Але лікар похитав головою. «Боюся, це теж неможливо. Сестра Едіт теж поїхала сьогодні разом із пацієнткою». «Здається, мені справді не пощастило, — зауважив я. — Маєте адресу містера Віттінґтона в місті? Я хотів би відвідати його, коли повернуся». «Я не знаю його адреси. Можу написати сестрі Едіт, якщо хочете». Я подякував йому. «Не кажіть, хто про це питає. Я хотів би зробити йому невеличкий сюрприз».

На ту мить це було практично все, що я міг зробити. Звісно, якщо ця дівчина справді племінниця Віттінґтона, вона могла виявитися досить кмітливою, щоб потрапити в пастку, але варто було спробувати. Потім я надіслав телеграму Бересфорду і повідомив, де я. Написав, що лежу з вивихом стопи, і просив приїхати, якщо він не зайнятий. Я мусив бути обережним у своїх словах. Проте від нього звісток не було, і незабаром моя нога загоїлася. То було лише розтягнення, а не справжній вивих, тож сьогодні я попрощався з маленьким лікарем, попросив надіслати мені звістку, якщо отримає відповідь від сестри Едіт, і одразу повернувся до міста. Знаєте, міс Таппенс, що ви трохи бліда?

— Це через Томмі, — сказала Таппенс. — Що могло з ним статися?

— Вище носа, гадаю, з ним усе гаразд. Чом би й ні? Бачте, він пішов слідом за тим типом, схожим на іноземця. Може, вони виїхали за кордон — до Польщі чи ще кудись?

Таппенс похитала головою.

— Він не міг — без паспортів і речей. Крім того, я бачила того чоловіка, Бориса Як-Там-Иого, пізніше. Учора ввечері він вечеряв з місіс Вандемеєр.

— Якою місіс?

— Я забула. Звісно, ви про все це не знаєте.

— Я слухаю, — сказав Джуліус і дозволив собі свій улюблений вислів: — Просвітіть мене.

Таппенс виклала йому події останніх двох днів. Подив і захват Джуліуса були безмежні.

— Вітаю вас! Подобається ж вам чорна робота. Померти від сміху!

А тоді серйозно додав:

— Але, скажу вам, мені це не подобається, міс Таппенс, однозначно не подобається. Ви такі ж заповзяті, як вони, але краще б трималися від цього подалі. Ці поганці, проти яких ми граємо, ладні будь-якої миті придушити що дівчину, що хлопця.

— Гадаєте, я боюся? — обурено сказала Таппенс, мужньо придушуючи спогади про сталевий блиск в очах місіс Вандемеєр.

— Кажу ж, ви були достобіса сміливі. Але це не скасовує фактів.

— Ой, облиште! — нетерпляче сказала Таппенс. — Подумаймо про те, що могло статися з Томмі. Я написала про це містерові Картеру, — додала вона й розповіла йому зміст листа.

Джуліус похмуро кивнув.

— Що ж, добре й на цьому. Але ми мусимо напружитись і щось робити.

— Що нам робити? — стрепенулася Таппенс.

— Гадаю, варто вийти на слід Бориса. Кажете, він навідувався до вас на роботу. Є ймовірність, що він прийде знову?

— Можливо. Я справді не знаю.

— Розумію. Що ж, тоді я краще придбаю авто, якесь дорогезне, перевдягнуся шофером і чатуватиму на вулиці. А якщо прийде Борис, ви подасте мені якийсь сигнал, і я поїду за ним. Як вам таке?

— Блискуче, але він може тижнями не з’являтися.

—Доведеться спробувати. Радий, що вам подобається мій план.

Він встав.

— Куди ви йдете?

— Купувати авто, куди ж іще, — здивовано відповів Джуліус. — Яка марка вам подобається? Гадаю, ви трохи поїздите на ній, перш ніж ми закінчимо.

— О, — мовила Таппенс слабким голосом. — Мені подобаються «ролс-ройси», але...

— Звісно, — погодився Джуліус. — Як скажете. Його й візьму.

— Але ж не можна отак одразу, — скрикнула Таппенс. — Люди іноді роками чекають.

— А малюк Джуліус — ні, — заявив містер Гершайммер. — Не турбуйтеся про це. Повернуся в машині за пів години.

Таппенс встала.

— Ви страшенно добрі, Джуліусе. Та я все одно відчуваю, що це радше примарна надія. Я справді покладаю сподівання на містера Картера.

— А я ні.

— Чому?

— Це просто моя думка.

— О, але ж він має щось зробити. Більше нема кому. До речі, забула вам сказати про одну дивну річ, яка сталася сьогодні вранці.

І вона розповіла, як зіткнулася з сером Джеймсом Пілом Еджертоном. Джуліус зацікавився.

— Чого хотів цей тип, як гадаєте? — спитав він.

— Сама не знаю, — замислено промовила Таппенс. — Але гадаю, що у двозначній, законній, неупередженій адвокатській манері він намагався мене застерегти.

— Навіщо це йому?

— Не знаю, — зізналася Таппенс. — Але він видавався добрим і просто неймовірно розумним. Я не проти піти до нього й усе розповісти.

Вона трохи здивувалася, коли Джуліус різко відкинув цю ідею.

— Послухайте, — сказав він, — не треба вплутувати в це ніяких адвокатів. Той тип нічим нам не допоможе.

— А я вірю, що допоможе, — уперто повторила Таппенс.

— І дарма. Бувайте. Повернуся за пів години.

Минуло тридцять п’ять хвилин, коли Джуліус повернувся. Узяв Таппенс за руку й підвів до вікна.

— Ось вона.

— О! — вимовила Таппенс із ноткою обожнювання