Читати книгу - "Бенкет круків"

«Джеймі б так не вчинив. Він діяв щиро. Він дав мені меча, назвав його Клятвохранителем». Та й, у будь-якому разі, це не мало значення. Брієнна пообіцяла леді Кетлін повернути їй доньок, а немає обіцянки священнішої, ніж дана мерцю. Менша дівчинка давно мертва, запевняв Джеймі: та Арія, яку Ланістери відіслали на північ, щоб віддати за байстрюка Руза Болтона, липова. Отож лишається тільки Санса. І Брієнна мусить її знайти.

Ближче до сутінок вона угледіла біля струмка багаття. Перед ним сиділо двоє чоловіків — смажили пструга, а їхня зброя й обладунки звалені були під деревом. Один був літній уже, другий — трохи молодший, однак далеко не юний. Молодший зіп'явся на ноги, вітаючи Брієнну. На його величенькому череві аж напиналася шнурівка плямистої оленячої шкірянки. Щоки й підборіддя заросли кудлатою бородою кольору старого золота.

— У нас пструга вистане на трьох, сер,— гукнув незнайомець.

Не вперше Брієнну переплутали з чоловіком. Вона стягнула з голови великий шолом, розпускаючи волосся. Воно було русяве, кольору брудної соломи, й майже таке саме ламке. Довге й тонке, воно розлетілося по плечах.

— Дякую, сер.

Лицар-бурлака примружився на неї так відверто, що вона збагнула: мабуть, короткозорий.

— Леді, так? Збройна і збруйна? Іллі, боги праведні, диви, яка здоровенна!

— Я теж її з лицарем переплутав,— сказав старший лицар, перевертаючи пструга.

Була би Брієнна чоловіком, і так вважалася б кремезною, а як на жінку, вона була просто велетенська. «Химера» — ось як її кликали все життя. Брієнна була широка в плечах і ще ширша в стегнах. Ноги мала довгі, а руки — дебелі. Груди — не так перса, як м'язи. Долоні великі, а ступні просто здоровезні. Ще й з лиця бридка: веснянкувате коняче обличчя й зуби такі великі, що заледве в роті поміщаються. Можна було б їй про це й не нагадувати.

— Панове,— мовила Брієнна,— ви не бачили на дорозі тринадцятирічної панни? У неї сині очі й золотисто-каштанові коси, вона може подорожувати в товаристві сорокарічного червонопикого товстуна.

Короткозорий лицар-бурлака почухав голову.

— Не пригадую такої панни. Золотисто-каштанові коси?

— Рудуваті тобто,— мовив старший чоловік.— Ні, ми такої не бачили.

— Ми її не бачили, м'леді,— мовив до Брієнни молодший.— Злазьте з коня, риба майже готова. Ви зголодніли?

Вона таки зголодніла, а ще втомилася. От тільки в лицарів-бурлак лиха репутація. Як-то кажуть: лицар-бурлака й лицар-розбійник — два боки одного меча. Але ці двоє занадто небезпечними не видавалися.

— Можна спитати ваші імена, панове?

— Маю честь називатися сер Крейтон Довгоніг, про якого співці співають,— мовив черевань.— Ви, певно, чули про мої звитяги на Чорноводді. А мій товариш — сер Іліфер-без-гроша.

Якщо про Крейтона Довгонога і склали пісню, то її Брієнна точно не чула. Імена їхні сказали їй не більше, ніж їхні герби. У сера Крейтона на зеленому щиті виднілася тільки коричнева смуга вгорі та глибока зазублина, полишена чиїмсь бойовим топором. Сер Іліфер на гербі мав золоті й горностаєві клинці, от тільки видно було, що в житті він бачив хіба мальоване золото й мальованого горностая. Було йому щонайменше шістдесят, вузьке сухорляве обличчя ховалося під каптуром латаного домотканого плаща. Носив кольчугу, тільки вся вона була обсипана іржею, як ластовинням. Брієнна була на голову вища за них обох, мала кращого коня, та й кращу зброю, як на те пішло. «Якщо боятися таких, як оці, то слід мені міняти меча на пару спиць».

— Дякую, добре панство,— озвалася Брієнна.— Залюбки скуштую вашого пструга.

Зіскочивши з кобилиці, вона розсідлала її і добре напоїла, перш ніж пустити пастися. Зброю, щит і сакви склала попід в'язом. На той час пструг уже засмажився до хрускоту. Сер Крейтон приніс Брієнні рибину, і дівчина, всівшися на землю схрестивши ноги, заходилася їсти.

— Ми прямуємо в Сутінь-діл, м'леді,— заговорив до неї Довгоніг, розламуючи власного пструга.— Вам ліпше їхати з нами. На дорогах небезпечно.

Брієнна могла б розповісти йому про небезпеки на дорогах стільки, скільки йому й не снилося.

— Дякую, сер, але захисту я не потребую.

— Я наполягаю. Справжній лицар має захищати слабшу стать.

— Мене захистить оце, сер,— торкнулася Брієнна руків'я меча.

— Меч добрий лише у вправних руках.

— Руки в мене достатньо вправні.

— Як зволите. Нечемно сперечатися з леді. Ми проведемо вас у Сутінь-діл. Утрьох їхати безпечніше, ніж самотою.

«Нас було троє, коли ми виїхали з Річкорину, от тільки Джеймі руки позбувся, а сер Клеос Фрей — життя».

— Ваші коні відстануть.

Темно-гнідий кінь сера Крейтона був радше старою шкапою з глибокою сідловиною і сльозливими очима, а кінь сера Іліфера мав вигляд заморений і голодний.

— На Чорноводді цей коник не підвів мене,— не здавався сер Крейтон.— Я там улаштував добрячу різанину й отримав з дюжину викупів. М'леді не знає сера Герберта Болінга? Вже й не познайомитеся. Я його зарубав на місці. Там, де стикаються мечі, сер Крейтон Довгоніг ніколи не ховається по затиллях.

Його товариш сухо засміявся.

— Крею, облиш. Таким, як ото вона, такі, як ми, тільки муляють.

— Таким, як я? — Брієнна не була певна, що саме мав він на увазі.

Сер Іліфер тицьнув кістлявим пальцем у її щита. Хоча фарба на ньому полущилася, герб ще виднівся добре: чорний кажан на срібно-зеленому полі, розділеному навскоси.

— У вас чужий щит, на який ви не маєте права. Дід мого діда приклав руку до знищення останнього Лотстона. Відтоді ніхто ще не наважувався виступати під кажаном — чорним, як ті справи, що під ним чинилися.

Щита сер Джеймі взяв у зброярні Гаренхолу. Брієнна знайшла його в стайні разом з кобилою та іншим спорядженням: сідлом і вуздечкою, кольчугою і великим шоломом із заборолом, гаманами золота і срібла та пергаментом, ціннішим і за срібло, і за золото.

— Свого щита я втратила,— пояснила вона.

— Справжній лицар — ось єдиний щит, який потрібен панні,— рішучо заявив сер Крейтон.

Сер Іліфер не звернув на нього уваги.

— Босий шукає собі чоботи, змерзлий шукає плащ. Але хто затулятиметься ганебним щитом? Цього кажана носив лорд Лукас на прізвисько Звідник, а потім Манфрид Чорний Каптур, його син. Як можна їхати під таким гербом,