Читати книгу - "Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник"

Вдома їх зустрічали бабуся з дідусем і вірний Рем, який підстрибував на радощах, намагаючись лизнути Макса в ніс. Коли радісні емоції трохи вщухли, уся родина зібралася за столом. Бабуся нагодувала смачним обідом і дуже зраділа коли побачила, як онук навертає ложкою її борщ.

- Максику, а чим же вас там годували в тій Америці? - поцікавилася вона.

- Ой, бабусю, вони їдять одні хот-доги та гамбургери, і все це запивають колою, - повідомив онук, вибираючи гущу. — Нi тобі чаю з лимоном, нi компоту в них нема.

- Та я от і дивлюся, що ти зголоднів настільки, що навіть від борщу ніс не відвертаєш, - засміялася вона. - Видно гамбургами і хот-догами сильно не наїсися.

- Це наш Макс просто виріс за літо і залишив свої фокуси в минулому, - зауважив тато.

Після обіду почалися розпитування:

- Ну як там життя в Америці? - поставив перше запитання дідусь.

- Що сказати, Америка - велика країна, але наш Макс навіть там відзначився, - повідомила мама.

- О-о-о?! Це ж як?

- Ми були на екскурсії в Білому домі... - почав тато.

- Нічого собі, куди забралися! - здивувався дід.

- Зараз ти здивуєшся ще більше, коли дізнаєшся, що твій онук мав бесіду з самим радником американського президента Джейком Салліваном і просив зброю для наших ЗСУ, - продовжив тато.

Дідусь якийсь час мовчав, перетравлюючи сказане. Потім його очі округлилися і він вигукнув:

- Це ж той Джейк Салліван, який займається військової допомоги Україні! Я бачив його по телевізору!

- Так, він самий, - підтвердила мама.

- Ех, куди тебе занесло, Максе! - захопився дід. - І що ж він тобі відповів?

- Пообіцяв зробити все від нього залежне, - знизав плечима онук.

- Там побачимо, - підхопив дідусь.

Бабуся, почувши таку новину, сплеснула руками:

- Максику, як же ти не побоявся розмовляти з таким важливим політиком?

- А чого мені боятися? Я ж не шпигун якийсь.

Усі дружно засміялися, почувши таку відповідь.

Весь цей час пес не знаходив собі місця від радості, він стрибав і крутився навколо господаря, намагаючись привернути до себе увагу.

- Реме, друже, як же я сумував за тобою! - зізнався хлопчик і погладив його. Зраділий пес негайно ліг на спину, підставивши господареві свій живіт.

- Бабусю! - вигукнув онук.

- Що сталося, Максику?

- Ти навіщо мого собаку так розгодувала? Подивися, у нього ж тепер пузо випирає! Як він буде завдання агентства виконувати? Він же навіть паркан перестрибнути не зможе, завалиться на півдорозі, - засмутився хлопчик.

- Не хвилюйся, він кілька днів поноситься з тобою в парку, ось у форму і прийде. Адже дідусь не міг із ним бігати, як ти, від цього Рем жирком і обріс. Але це швидко мине, ось побачиш, - заспокоїла бабуся.

Новин залишалося ще багато. Розмова тривала:

- Ну що, Максе, у Музеї Шпигунства був? - запитав дід. - А ну ж бо, розповідай, що там бачив?

- Ой, дідусю, зараз не тільки розповім, а навіть покажу! - схаменувся онук і дістав із валізи детектор брехні, привезений з Америки.

- Що це таке? - здивувався дід. - Нова іграшка?

- Скоро дізнаєшся, клади сюди руку, - запропонував Макс.

Дідусь слухняно поклав долоню на прилад.

- І що далі?

- А тепер відповідай на запитання, - попередив онук. - Скільки тобі років?

- Вісімнадцять, - пожартував дід.

На приладі заблимала червона лампочка, загула сирена, а долоню пронизав слабкий електричний імпульс.

- Ой! - скрикнув він і смикнув руку до себе.

Усі засміялися.

- Що це було? - запитав спантеличений дідусь.

- Цей прилад називається - детектор брехні, на такому шпигунів перевіряють, - пояснив онук.

- Та ну? - не повірив той.

- Справді, справді, - підтвердив тато, - нашому Максу його адміністрація музею подарувала, за найкращі показники в проходженні квестів.

- Що? Не може бути! - відкрив рота здивований дідусь.

- А що це ти в нашому онукові сумніваєшся? - заступилася за Макса бабуся.

Онук тільки розсміявся:

- Зараз я вам усе розповім... - почав він свою розповідь.

Коли його музейна історія дійшла кінця, дід захоплено зітхнув:

- Ну треба ж таке, який у нас талановитий онук уродився! Це моя кров! - обійняв він Макса і потряс за плечі.

Хлопчик багатозначно глянув на маму.

Увечері перед сном мама зайшла до Макса поцілувати його на ніч. Вона присіла поруч із ним на ліжко.

- Мамусю, чому кожний в нашій родині вважає, що всі здiбності я маю вiд нього? Хiба я не можу мати своï особисті, незалежні властивості?

- Розумієш, синочку, ми всі дуже пишаємося тобою, і дідусь теж. Тому кожен із нас бачить у тобі своє продовження. Це зовсім не означає, що ти не можеш сам по собі бути розумним, сміливим і кмітливим. Але кожен із родини бачить у тобі певні якості, які має сам, от і приписує їх своїй спадковості. Тож тобі не варто на нас ображатися.

- Ах, так ось, виявляється, у чому справа! А я ж цього одразу не зрозумів, - відповів Макс.