Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

– Це була помилка. Велика помилка, Яроше, і ти про неї ще пожалкуєш. Подивися – це ж тільки дівчисько, що б вона там не робила раніше. 

Після цього він з силою присунув свій стілець назад до столу. 

– Мушу поспішати – справи в інституті не чекають, – рубанув він і  кількома широкими, швидкими кроками перетнув вітальню. Його слова були очевидною брехнею; ніхто не чекав на нього в інституті так пізно. Я чула, як він затримався на порозі, взуваючись, а тоді за ним гучно ляснули двері. 

У їдальні повисла густа незручна тиша. 

– Так… – протягнув Лесь, посміхаючись мені вибачливо. – Астір у нас дуже зайнятий чоловік – не сприймай це на свій рахунок.

Я точно знала, що мушу сприймати це на свій рахунок – він назвав мене дівчиськом, і… щось у його словах зачепило краєчок думки, але я не встигла на цьому зосередитися. 

– Справді, не переймайся, – спокійно додала Ївга. – Нам все одно на те, що ти робила раніше. Вважай, в академії ти переродилася, і життя починається з чистого листа. 

Я завмерла на місці, стиснувши долоні в кулаки. Ївга знала – і говорила це за столом, повним викладачів. А значить, усі знали. Я повільно перевела погляд на Яроша, але той сидів, як ні в чому не бувало. Ще й посміхнувся мені:

– Справді, Таво, ми усі раді тебе тут бачити. А з Астіром я ще поговорю.

Я побачила кивок від Меліси й різко повернула голову до неї. Жінка схилила голову та обдивилася мене оцінювальним поглядом. 

– Думаю, ти впишешся. Хоча, звісно, це трохи порушує мої плани… 

– Які плани? – роздратовано запитала я, відчуваючи, що всередині починає намерзати лють. Ярош покликав мене сюди, розповів усім про моє брудне минуле, а тепер п’ятеро славетних викладачів переконували мене, що навіть найманці й бандитці знайдеться місце за їхнім столом. Певно, ще очікують, що я їм в ноги вклонюся й красно подякую. Не дочекаються! 

Меліса ще сильніше розворушила своє гніздо на голові п’ятірнею, а потім невинно закотила очі. 

– Не те щоб я чекала, поки Санен помре… – її мрійливий погляд говорив про те, що саме це вона й робила. – Але я сподівалася, що коли менталістика зачахне остаточно, я зможу зайняти підвали факультету й перенести туди лабораторії з зіллєваріння. У моєму корпусі стає надто тісно. А тепер…

Вона розчаровано махнула рукою на мене, і я здійняла брову, проте нічого не відповіла. У мрій травниці все ще є всі підстави здійснитися – до кінця семестру факультет менталістики таки точно занепаде. 

– Але не подумай – я справді рада, що ти тут. Пора збовтати це сонне царство, – додала Меліса, і я стримано кивнула. Звісно, вона брехала. Кожен, хто знав моє минуле, не міг радіти близькій присутності Тави ла Шедд; вони мусили знати, наскільки я небезпечна, наскільки нечесна і безпринципова. 

Але тут, вочевидь, не було заведено визнавати очевидні речі вголос. 

– Таво, можливо, тобі потрібно чимось допомогти? Зі студентами, чи ще щось? – запитав Ярош, перериваючи наш з Мелісою довгий і напружений зоровий контакт. Я тіпнулася і глянула на нього, а потім підібралася. 

– Я не змогла знайти свій кабінет, – сказала я стримано, намагаючись не шкіритися надто очевидно. Вся ця ситуація була неприємна, і єдине, про що я мріяла – якомога скоріше забратися геть, якомога далі від цих надутих академічних снобів, які вважали себе кращими за мене й навіть не намагалися цього приховувати. 

Від Меліси почулося тихеньке гоготання, а потім до мене звернулася Ївга, все тим самим поблажливим тоном:

– У молодших викладачів немає кабінетів. А навіть якби були… В корпусі менталістики в робочому стані залишилася тільки одна кімната, і це – авдиторія професора Санена. 

Ярош підняв руку, трохи похмурнівши у лиці.

– Тихіше. Звісно, у кожного викладача має бути своє місце. У молодших викладачів є викладацькі кімнати, але ти у менталістів – єдина, тож нічого не заважає тобі мати свій кабінет. Ось тільки де б його знайти…

Він замислився, підперши рукою підборіддя, і тоді голову схилила Меліса. 

– А пам’ятаєш про ту кімнатку у вежі? Це ж був кабінет – я бачила там підручники та стіл. Тільки ось там ніхто не сидів вже сотню років. Бруду накопичилося немало… 

Вона кинула на мене меткий погляд, а потім перевела його задумливо на Яроша.

– Мені підійде. Я знаю, як прибирати, – вклинилася я. Вершечок вежі – це чудово. Там слідкувати за мною буде набагато складніше і Ярошеві, і шукачці. 

Ярош подивився на мене на секунду із сумнівом, а потім швидко кивнув. 

– Тоді вирішено. Кабінет у вежі – твій.