Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Так, – мовив він, – розумію.

Тоді заговорив Саттертвейт.

– А привід був вигаданий? – запитав він.

Еґґ повернулася до нього.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, то була дивна аварія, – сказав містер Саттертвейт. – Я подумав, що коли привід вигаданий, то вам може бути про це відомо.

Еґґ похитала головою.

– Не знаю, я про це не думала. Але навіщо Оліверу вдавати, що він потрапив у аварію, якщо аварії не було?

– Ну, можливо, в нього були причини, – припустив сер Чарльз. – Цілком природні.

Він усміхнувся їй. Еґґ залилася фарбою.

– О, ні, – сказала вона. – Ні.

Картрайт зітхнув. Саттертвейту здалося, що його друг неправильно розтлумачив її зніяковіння. Коли той знову заговорив, то видавався сумнішим, старішим чоловіком.

– Ну, – почав він, – якщо ваш друг у безпеці, нащо тоді я?

Еґґ швидко підійшла до нього і схопила за рукав пальта.

– Ви не можете поїхати знову. Ви ж не збираєтеся здатися? Ви знайдете правду – правду. Я нікому більше не вірю, але ви можете з’ясувати правду. І з’ясуєте.

Вона говорила цілком серйозно. Хвилі її енергії напливали й закручувалися коловертю у старомодній кімнаті.

– Ви вірите в мене? – запитав сер Чарльз. Він розчулився.

– Так, так, так. Ми з’ясуємо правду. Ви та я.

– І Саттертвейт.

– Звісно, і містер Саттертвейт, – байдужо сказала Еґґ.

Містер Саттертвейт тихцем усміхнувся. Зважала на нього Еґґ чи ні, а він не збирався лишатись осторонь. Він захоплювався загадками та спостереженням за людською натурою і за закоханими. А в цій справі змішалися всі три компоненти.

Сер Чарльз сів. Його голос звучав інакше. Тепер він був режисером-постановником п’єси.

– Спершу слід прояснити ситуацію. Чи вважаємо ми, що Беббінґтона й Бартолом’ю Стренджа вбила та сама людина?

– Так, – підтвердила Еґґ.

– Так, – погодився містер Саттертвейт.

– Чи вважаємо ми, що друге вбивство витікає з першого? Тобто, чи вважаємо ми, що Бартолом’ю Стренджа вбили, щоб запобігти оприлюдненню певних фактів першого вбивства і пов’язаних з ними підозр?

– Так, – в унісон сказали Еґґ і містер Саттертвейт.

– Тоді нам слід розслідувати перше вбивство, а не друге…

Еґґ кивнула.

– На мою думку, ми навряд чи зможемо розплутати перше вбивство, доки не знайдемо мотиву. З мотивом буде складно. Беббінґтон був незавадним, приємним добрим чоловіком, у якого, здавалося б, на світі жодного ворога не було. А втім, його вбили, а для вбивства все ж мають бути причини. Їх нам і треба знайти.

Картрайт замовк, а потім промовив своїм звичайним голосом:

– Зосередьмося на цьому. З яких причин людей убивають? Найперше – це, певно, гроші.

– Помста, – сказала Еґґ.

– Манія вбивства, – додав містер Саттертвейт. – Але навряд чи у цьому випадку діяв маніяк. Ще є страх.

Чарльз Картрайт кивнув. Він записував версії на клаптику паперу.

– Здається, це повний перелік, – сказав він. – Отже, гроші. Чи виграв хтось від смерті Беббінґтона? Чи були в нього гроші або мали невдовзі з’явитися?

– Мені здається, це маловірогідно, – мовила Еґґ.

– Мені теж, але краще розпитати місіс Беббінґтон.

Наступне, помста. Можливо, Беббінґтон когось скривдив – у молодості, наприклад? Одружився з жінкою, в яку був закоханий інший? З цим теж треба буде розібратися.

Наступне – манія вбивства. Навряд чи Толлі та Беббінґтона убив якийсь псих. Тож ця теорія, як на мене, не тримається купи. Навіть психи скоюють злочини за якоюсь логікою. Можливо, вони вважають своїм священним обов’язком убивати лікарів або священиків, але навряд чи обох. Думаю, манію вбивства можна викреслити. Залишається страх.

Правду кажучи, наразі це здається мені найбільш імовірним варіантом. Беббінґтон знав щось про когось або когось упізнав. Його вбили, щоб він нікому нічого не розповів.

– Не розумію, як людина на кшталт містера Беббінґтона могла знати щось таке, що загрожувало іншим.

– Можливо, – припустив сер Чарльз, – він навіть не підозрював, що це знав.

Картрайт вів далі, намагаючись роз’яснити, що має на увазі.

– Важко пояснити, що я хочу сказати. Припустімо, наприклад (ну, просто наприклад), що Беббінґтон бачив когось у певному місці в певний час. Він не знає, що ця людина в той момент не мала там бути. Але уявімо, що ця людина навіщось створила собі хитромудре алібі на підтвердження того, що в цей час була за 150 кілометрів звідти. А Беббінґтон будь-якої миті міг у найневинніший спосіб цю людину виказати.

– Розумію, – відказала Еґґ. – Наприклад, у Лондоні сталося вбивство, а Беббінґтон бачив когось на станції Паддінґтон, але та людина спростувала свою причетність, довівши, що на момент скоєння злочину перебувала в Лідсі. Тоді Беббінґтон міг зруйнувати чиєсь алібі.

– Саме про це мені йдеться. Звісно, це лише приклад. Тут могло бути будь-що. Можливо, на прийомі був хтось, кого він знав під іншим іменем…

– Може, це якось пов’язано зі шлюбом, – сказала дівчина. – Священики часто вінчають людей. Можливо, хтось був двоєженцем.

– Або це якось стосується народження чи смерті, – припустив Саттертвейт.

– О, це надто широке поле, – мовила Еґґ, суплячись. – Нам доведеться підійти до цього інакше. Відштовхнутися від того, хто був на прийомах. Зробімо список. Список тих, хто був у вас, сере Чарльзе, і в сера Бартолом’ю.

Вона взяла в Картрайта папір і олівець.

– Дейкези були на обох прийомах. Ще та жінка, схожа на зів’ялу капусту, – Віллз. Ще міс Саткліфф.

– Енджелу можна не включати до списку, – мовив сер Чарльз. – Я знаю її багато років.

Еґґ обурено насупилася.

– Ні, так не можна, – заперечила вона. – Вилучати когось зі списку лише тому, що знаємо його. Ми маємо підходити до справи раціонально. До того ж я, наприклад, не знаю нічого про Енджелу Саткліфф. Вона так само могла вчинити злочин, як і інші. Про мене, то вона – навіть вірогідніше за інших. У всіх акторок насичене минуле. Думаю, вона взагалі найперша підозрювана.

Дівчина з викликом глянула на сера Чарльза. В його очах теж зблиснули іскри.

– В такому разі й Олівера Мендерза вилучати не будемо.

– Як це міг зробити Олівер? Він і до того багато разів зустрічався з містером Беббінґтоном.

– Він був на обох прийомах, і його поява… дещо підозріла.

– Гаразд, – сказала Еґґ. Вона замовкла і додала: – У такому разі я б дописала ще маму та себе. Усього шість підозрюваних.

– Я не думаю, що…

– Ми зробимо все як слід або ніяк. – Її очі зблиснули. Містер Саттертвейт розрядив ситуацію, запропонувавши випити.

Він подзвонив, щоб їм принесли напої.

Сер Чарльз відійшов у куток і милувався там скульптурою – негритянською головою. Еґґ тим часом підійшла до Саттертвейта і взяла того за руку.

– Дарма я