Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

244
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:
Я віраж заклав, а там хня така стирчала, дерево якась потвора іржавим дротом обмотала, ну от. Ти коли від правця прищеплювався?

– Ти ж сам сказав…

– Що я сказав? Мардуку, я щось сказав?

– Нєа, – мляво відповів Мардук.

– Ти наче як сам не свій був. Біг, руками махав. Ти взагалі що пив, брате?

– Каву, – сказав він.

Повернувся Митро, розставив алюмінієві солдатські миски, щось у них сходило парою, пшоняна каша, чи що.

– А, ну звісно, звісно… – Упир відсьорбнув пива, витер долонею вуса. – Ти поїж, брате. Випив, тепер поїж. Кулешу ось поїш.

– Що там? – Він підозріло подивився на миску.

– Пшоно. Сало. Цибуля смажена, – старанно перелічив Упир. – Бринза ще. Добра бринза. Суха. Місцева. Плюс тушонка. Перець чорний. Перець білий, духмяний.

Куліш був несподівано гострий і дуже гарячий. Це ж треба, виявляється, пшоняна каша може бути смачною.

– Ну як? Годиться? – турботливо спитав вільний райдер. – Пшоно трохи присмажувати треба, а вже потім варити. Знав?

– Ні, – сказав він, дмухаючи на ложку.

– Це, брате, найкраще місце в місті. Напевно.

– Таємне?

Втім, для таємного місця тут було занадто гамірно. В таємному місці можна так гомоніти?

– Ну, – Упир кивнув, Мардук теж кивнув. – Це фішка. Така фішка. Ніби схрон, розумієш?

– Схрон?

– Явки. Паролі. Лісові брати. Груба їжа, куліш, ковбаски смажені. Пиво добре. Недорого та смачно. І нікого не вбивають, що характерно. Навпаки, годують. Щоправда, салом. Ну, кому сало не подобається, ті до Юзефа йдуть. Тут фішка саме в тому, що ніби таємне, небезпечне місце. Але не займатимуть тебе. Роблять вигляд, що займатимуть, але насправді не займатимуть. Людям подобається. Нерви лоскоче.

– Для туристів, – сказав він утомлено, – знову для туристів. Тут усі що, з глузду з’їхали?

– Ну, – вільний райдер замислився, покалатав пивом, через що зі стінок кухля зірвалися й поринули до поверхні бульбашки, – скажімо так, для туристів, але для своїх. Для своїх туристів, скажімо так. Ти вивіску бачив? Не бачив! Тому що її немає. Зрозумій, брате, є немовби такі… рівні. Ось «Криниця», до прикладу. Будь-хто може зайти, вірно? До Юзефа теж нібито будь-хто. Але не усякий знає, що треба торгуватися. І платить як лох. Це вже другий рівень. Знати, що треба торгуватися. А тут, брате, третій рівень. Ніякої зовнішньої реклами, ані вивіски, нічого. Кому треба, той знає. І пароль. Це фішка. Щоб пароль. Свої приводять своїх, розумієш?

– А якщо не знаєш пароля?

Мардук замислився. Упир теж замислився. Обидва замислилися.

– Напевно, теж пропустять, – сказав нарешті Упир.

– А… масонська ресторація? Є така?

– Аякже ж! – зрадів Упир. – Певна річ. Над нами якраз. Потайні двері, через чорний хід ніби. Диванчик, швейцар у халаті, в оксамитовому. Який там пароль, Мардуку?

– Не знаю, брате, я ж не масон.

– Скажіть, – він пошкрябав ложкою по дну порожньої миски, звук вийшов неприємний, спиною побігла мурашва, – а що на найвнутрішньому?

Упир із Мардуком дивилися на нього, синхронно кліпаючи очима.

– Не знаю, брате, – повторив Упир. – Хто ж нас туди пустить?

Мардук мовчав і наминав куліш. Бандана в нього теж була чорна, але візерункова. Те, що він спочатку прийняв за білий горошок, виявилося білими маленькими черепами.

– А як ти потрапив на Варшавську, Упиру?

– Цілком випадково. – Упир дивився на нього чесними сірими очима в обрамленні рудих вій. – От віриш, цілком випадково.

Він не повірив.

* * *

Петроній: Нелюдська? Скоріше, надлюдська Тирана подоба, тому й смертні йому готові підкорятись радісно, як підкорились би богам, які з небес спустилися. Він може все, на що ми не насмілимся, і поряд із ним, його снагою живлячись, ми теж у цьому гарячім тиглі плавимось…

Азія: Ти мариш, пане мій… Твої очі запалися… лікаря покличу я?

Петроній: А все ж було нам весело.

* * *

Він відсьорбнув ще пива і відчув, що відпускає. І відразу ж похопився:

– Моя мобіла. Я її зронив. Загубив.

– Ну, загубив і загубив. – Упир флегматично знизав плечима. – Іноді щось загубити корисно. Ось, наприклад, Полікрат, чув про такого?

– Краще пожертвувати малим, – напутливо вимовив Мардук, – ніж усім.

Вона пройшла повз, зачепивши його стегном. Міцні ноги, міцні стегна, обгорнені зверху плямистих штанів чорним фартухом… Чорна хустина. Чорна, а не червона, і знову незрозуміло, якого кольору в неї волосся.

Тоді, в сірому похмільному денному світлі, вона здалася непідробною. Надійною, як грубе полотно чи нефарбоване дерево. Помилився. Фейк. Стилізація.

– Я гадав, ви оформлювач.

– Коли замовлення є, оформлювач. – Вона знизала широкими плечима.

Йому хотілося зачепити її, і він сказав:

– Дайте нам рахунок, будь ласка.

– Я не обслуговую цей столик. Митро порахує.

Повернулася й пішла геть, байдужа та велична.

Він наче дивився п’єсу мандрівного театру, настільки бідного, що один і той самий актор змушений виходити то в ролі камердинера, то пристава, то романтичного коханця.

– Ну що, брате, – із співчуттям сказав Упир чи, може, Мардук, у цьому гнилуватому жовтому світлі він не міг їх розрізнити. – Розрахуємося і поїхали, чи що.

* * *

Поки його не було, вона розмалювала останню стіну. Отже, більше не прийде.

Широкоплечий чоловік у сорочці з розхристаним коміром тримав за руку кремезну жінку. Коротка сукня дзвоном відкривала круглі коліна та сильні важкуваті литки. За спинами у пари майоріла половинка сонця з розчепіреними променями. Діти так малюють. І художники-плакатники. У жінки було грубувате обличчя каріатиди.

В детективному романі тут обов’язково знайшовся б натяк, зашифроване в малюнках таємне послання особисто для нього. Але ніяких таємних знаків у незграбних гротескних фігурах він віднайти не зміг. Може, не так дивився?

Він стягнув вологу сорочку, оглянув проріху. Довга, із торочками ниток – брудні торочки, брудні краї, чи то іржа, чи то бура глина. Може, й справді зробити щеплення від правця? Спину саднило. Він натягнув чисту футболку і зо хвилину постояв, вагаючись. Було зовсім тихо. Куди поділися Мардук з Упирем? Тільки-но гриміли своїми ножищами, щось лунко гепалося на підлогу… Сплять? Обійнявшись? На різних ліжках? Пішли ще до якогось таємного місця. До гей-клуба, наприклад. Чи гей-клуб – не таємне місце?

У голові плуталося, як за легкої гарячки, коли миттєві яскраві сновидіння плутаються з реальністю. Він уже й сам схилявся до того, що став учасником розіграшу, містифікації… Щось вона підсипала до цієї його кави. Може, й кохання на козетці йому примарилось? Упир теж у справі. Напевно. Інакше звідки б він там узявся?

Це шок, сказав він собі. Це організм так реагує на роздерту спину. На маленьку жінку, яка вп’ялася йому в плечі гострими пазурчиками, на її дрібні гострі

1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"