Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

Сірий оселився на маленькому погості під назвою «Могу». Там, у крихітний дерев’яній хаті, чиї стіни зовні покривала світла штукатурка, він файно готувався до спасіння Ліки.

Трохи пороху, книг і пістолетів.

Сірий ретельно досліджував мапи Дубліса і Тура та тренувався стріляти зі звичайних ґнотових пістолетів. Він хотів навчитися стріляти на випадок, якщо план Капітанки спрацює невірно. А місцевим жителям, котрих налічувалось кілька десятків людей, він показував королівську грамоту, отриману від Джейран – та бумага убивали будь-які питання.

Митець також читав книги про керів, тому що Джейран зазначила: «Енчуткса – кер». А про керів він знав, що вони були цивілізацією, котра програла боротьбу людській. І, хоч вони могли виглядати майже як «люди», кери мали свою природу та свою долю. В Ярданії, в державі Лис-і-Торбад, влада не влаштовувала полювань на керів, але вбивство кера не вважалося «злочином». А у Турі, водночас, кери мали майже людські права. І це робило би місію художника складнішою, як би Енчуткса не був чарівником, який нещодавно з’явився у Турі, щоби вести боротьбу проти чародіїв, котрі таємно правили цим західним містом за спинами шанованих купців і мореходів.

До того ж, Енчуткса постійно покидав обране місто – зникав і повертався. Тому художник чекав, коли Джейран його оповістить і скаже: «Енчуткса у Турі надовго». І, після звістки, Сірий мав би не більше тижня на здійснення планів.

А поки він чекав.

Перші два тижні підготовки, що були останніми тижнями місяця Літунів, Сірий давав собі трохи часу на відпочинок – милуватися повітряними зміями, торкатися та вивчати природу паперових створінь.

Потім почався місяць Сакури, і Сірий давав собі час на споглядання за квітінням ніжних дерев.

Спалахи краси сакур непомітно згасли, щоби знову потім повернутися у наступному році.

Так на землях королівства почався місяць Трав – Зелений місяць.      

А за ним, непримітно, прийшов місяць Тополь.

Так, рівно два місяці, рівно вісім тижнів поспіль, Сірий з ранку до ночі точив навички.

Щоби сховати рідкісну зброю, треба було вирізати нутро книги «Секрети Живопису та інших мистецтв», і засунути всередину копію револьверу, а потім і сам револьвер.   

І, дійсно, така товста книга була правдоподібним супутником художника.

Звісно, йому не хотілося марно трощити таку цінну книгу – довелося прочитати, від обкладинки до обкладинки, поглинаючи професійні секрети митців минулого.  

Отже, місяць Тополь змінився місяцем Блакиті – найспекотнішим місяцем року. Минули його перші два тижні та ніч Лу-На. Минув ще один тиждень, і настав день дій.

Сірий сидів на широкому килимі, котрий він виносив на поближче до ріки – на покатий пагорб. І ласував свіжим пивом, і соковитими м’ясоквітками, які він самостійно збирав навколо, та й ділився ними з лисами-квітоїдами.

У якийсь момент він помітив птахів, які кружляли навколо над ним.  

Зазвичай, чайки забирають щось, а ці прилетіли давати – вони залишили шість великих шматків пирога. Жолудь, яблука, шоколад – у плоті найсвіжішого тіста.

Однак, Сірий залишався обережним. Один шматок був набитий золотими турськими монетами, другий – теж, а з третього стирчав закочений у світок папір. Художник розгорнув це та побачив послання: «Поспішай до пристані. Там буде Виу. Він тебе візьме до Дубліса».

Митець не витрачав часу. Поквапився. Повернувся. Узяв речі, що завчасно зібрав і побіг до пристані.

Могу стояв на березі Дай, маленької чистої ріки, котра впадала до Єлейсіса.

Джейран писала правду: зі ставків, де починалась Дай, до пристані спустився пліт, зібраний з барил, дошок і труб. Утім, пліт мав справжнє файне вітрило.   

– Похобаєха? – спитав темний сутулий пазузу, схожий на чоловікоподібного пацюка, чи то на собаку.

– Подобається…

– Ххибай хуви! 

Пазузу вирулив на пісок і допоміг митцю зайняти гарне місце.

– Скоро Блакить! – помітив творець.

– Ххаю, – погодився кермач.

Художник звернув увагу на парові механізми, котрі були запорукою плавань проти течії – то були двигун і деталі «Скавка».  

– Де ти брав це? – поцікавився Сірий.

– Міххо… Хупив… – пазузу вказав кігтем у бік Лиса.

– Твій мотор – то улюблена машина моєї коханої… – без звинувачень казав художник, дивлячись на ліниві крила-вітрила млинів на погості, праворуч.

– Буху вохиххи хебе бехкошовхо, – посміхнувся пазузу та назвав себе. – Виу.

– Сірий, – творець представився, і на цьому їхня бесіда зупинилась.

Зараз він думав про те, що не мав хазяйських почуттів до «Скавки». Все-таки, машина залишалась лише випадковістю – дивним даром, у якому об’єднались інтриги Джейран і його зухвалість, і, звісно, дивна доля Ліки.

Закінчилася маленька епоха.

Те, що залишилось від «Скавки», тепер мало нове життя – бути мотором пароплава, зібраного волохатими руками пазузу.