Читати книгу - "Останній день вічності , DjuliaNikoll "

Ліліт кинула прощальний погляд на духів лісу,в її погляді читався ледь помітний відтінок вдячності.Всеж вона розуміла  це був іще один  крок на шляху до її справжньої мети.



Опинившись у хатині, Ельян швидко розпалив вогонь, освітлюючи старі стіни теплим, тремтливим світлом. Ліліт спостерігала, як він дбайливо вклав Астрід на старе ліжко. Обличчя дівчини було блідим, губи — знебарвленими, і її дихання ставало все хрипкішим. Ліліт підійшла ближче, примруживши очі.

— Їй стає гірше, — прошепотіла Ліліт.

Ельян насупився, його руки напружено теребили плащ, ніби це могло допомогти.

— Я пам'ятаю трави, які моя дружина готувала для лікування мігрені. Вони можуть допомогти їй відновити сили, — нарешті сказав він. — Я піду до лісу і зберу їх.

Ліліт лише кивнула, даючи свою мовчазну згоду. Ельян схопив свій мішок і швидко зник у темряві, залишивши Ліліт одну. Вогонь у каміні потріскував, мерехтливе світло відкидало довгі тіні на стіни, занурюючи хатину в таємничу атмосферу.

Нарешті вона залишилася сама зі своїми думками.Ліліт сиділа біля вогню, тихо спостерігаючи, як іскри піднімаються вгору, розчиняючись у півтемряві. Вперше за довгий час вона відчувала, як її тіло й розум починають розслаблятися. Минулі битви, випробування та зустрічі з духами залишили свій слід, але це була не просто втома — у ній жевріла тонка нитка надії.

Вона кинула погляд на Астрід, чиє обличчя виглядало блідим і змученим.
Ельян так хвилювався за неї... так щиро, так безкорисливо...

Згадувався Данте — його обличчя, голос, дотики. Ліліт відчувала, як тепло розливається по її тілу при цих думках. Вона стільки разів переконувала себе, що він зрадив її, що вся їхня любов була брехнею. Але тепер, після всього пережитого, вона почала розуміти: це не Данте був причиною її болю. Морос — ось хто стоїть за всім цим. Ліліт відчула полегшення — вона помилялася. Данте був заручником, як і вона, як і вони всі.

«Я зможу його звільнити…» — прошепотіла вона в тиші. Усередині неї спалахнула іскра надії, яскрава й тепла, але не така, як її колишня лють чи жага помсти. Це було щось інше. Вона нарешті зізналася собі, що все ще любить Данте.
"Я поверну його," — твердо сказала Ліліт, стиснувши кулаки. "Я поверну свого Данте. Ніхто не зможе мені завадити!"

Астрід усю ніч лихоманило, її тіло було охоплене жаром, а дихання переривалося. Ельян не відходив від неї ні на хвилину, його руки, міцно стискаючи її зап’ястя, стежили за пульсом. Ліліт, мовчки спостерігала за цим,але її  думки були далекі від турбот про здоров'я супутниці, а вся увага була зосереджена на власних силах і майбутньому шляху. Вона знала, що з кожною хвилиною, яку Данте проводив під владою Мороса, залишалося все менше шансів вирвати його з цього полону. На світанку, коли перші промені сонця торкнулися землі, Астрід нарешті прийшла до тями. Її стан покращився, хоча вона все ще була слабкою. Ельян допоміг їй піднятися, його погляд, повний тривоги, не приховував полегшення. Ліліт не сказала ані слова, але подивилася на Астрід з легким кивком, наче підтверджуючи, що вони можуть продовжувати шлях. Рішення було прийнято.

— «Ми йдемо», — голос Ліліт був твердим, впевненим. Вона знала, що часу обмаль а вони і так втратили багато часу. 

Астрід, хоч і не була в найкращому стані, кивнула і слабко усміхнулася. Ельян підтримував її, поки вони прямували до виходу з лісу. Ліліт йшла попереду, її погляд був спрямований у майбутнє, у ту невідомість, яку вони мали пройти, щоб нарешті розірвати це замкнене коло нещасть і втрат. Вони рухалися вузькою стежкою, що вела крізь густий ліс, занурений у молочну імлу ранкового туману. Тиша навколо порушувалася лише шелестом листя під ногами та ледве чутним диханням вітру. Ельян, заглиблений у вивчення артефактів, ішов попереду, іноді щось бурмочучи собі під ніс. Його руки часом підіймалися, ніби намацуючи щось у повітрі, ніби намагаючись зрозуміти силу, приховану в давніх предметах.

Ліліт йшла слідом, занурена у власні думки, але несподівано її відволікла Астрід, яка наздогнала її на стежці. Обличчя дівчини, ще недавно бліде від лихоманки, тепер сяяло здоров'ям, хоча в очах можна було помітити дещо більше — вдячність, змішану з невпевненістю.

— Ліліт... — Астрід зітхнула, і Ліліт повернула голову в її бік, витончено піднявши брову. — Я хотіла сказати... дякую. Ти не покинула мене, хоча могла б. Ти могла продовжити свій шлях сама, але ти... врятувала мене.

Ліліт, глянувши на дівчину з легкою тінню здивування в очах, ледь помітно знизала плечима.

— Ти потрібний елемент, — холодно зауважила вона, але Астрід відчула, що за цими словами ховалося дещо більше. Ліліт, незважаючи на свою демонічну сутність, була не такою байдужою, як могло здаватися на перший погляд.

— Я розумію, що в тебе немає часу на це, — продовжила Астрід. — Але я хочу, щоб ти знала, що я дуже вдячна. Я знаю, що можу бути не такою важливою, як твоя місія, але для мене це багато значить.

Ліліт сповільнила крок. Її очі зблиснули зацікавленням, коли вона нарешті подивилася на Астрід уважніше.

Астрід опустила погляд, відчуваючи, що її історію слід розповісти.

— Мої батьки також колись шукали Мороса, — почала вона. — Але батько загинув, а мати була важко поранена. Відьма знайшла її в лісі. Мати була вже на межі смерті, але Велдора побачила, що вона вагітна, і не змогла кинути її помирати. Вона забрала її з собою і дбала про неї. Мати була слабкою, але відьма підтримувала її життя. На жаль, вона померла при пологах, а я залишилася на піклуванні Велдори. Вона стала мені як бабуся — навчала мене чаклунству, травництву, рунам. У неї не було нікого іншого, і я росла з нею, засвоюючи її знання. Я дуже вдячна їй за все, що вона зробила для мене...

Астрід на мить замовкла, перш ніж продовжити:

— Але мені все одно цікаво, ким були мої батьки, чому вони шукали Мороса і що з ними сталося насправді.

Ліліт уважно слухала її. Вона перейнялася цією історією. Проте всередині неї росло відчуття, що все, що оточує її шлях, як і історія Астрід, знову пов'язане з Моросом.