Читати книгу - "Останній день вічності , DjuliaNikoll "

Ліліт трохи насупилася, але не змогла приховати, що ця історія зачепила її. Вона бачила, як долі людей невблаганно спліталися в одну мережу, що тягнулася до Мороса. Це був вузол, який необхідно розв’язати, щоб покласти край усьому хаосу.

— Ми знайдемо його. І коли знайдемо, я покінчу з ним.

~Глава 6.Зцілення любов'ю ~

Амулет Древа Життя, подарований старійшиною, значно прискорив справу. Він чітко пульсував, вказуючи точний шлях до місця ув’язнення Мороса. Темрява навколо ставала густішою, і кожен крок давався дедалі важче, ніби сама земля опиралася їхньому просуванню. Раптом амулет спалахнув яскравим світлом, освітлюючи все довкола.

— Ми на місці, — прошепотів Ельян, його голос тремтів від втоми, але очі палали рішучістю.

Вони зупинилися, щоб віддихатися і зібратися з думками. Битва, яка мала вирішити їхню долю, була попереду. Ліліт не могла дозволити собі слабкість, але всередині неї вирувала буря. Вона повільно провела пальцями по амулету, відчуваючи, як той пульсує в її руках.

— Ми ще раз повторимо план, — запропонував Ельян, витягуючи сувій із шкіряного футляра, який він увесь цей час дбайливо зберігав. — Коли ілюзія спаде, ми будемо діяти швидко. Ліліт, Астрід, ви готові?

Астрід кивнула, її обличчя було напруженим, але рішучим.

Ліліт стояла мовчки. Її думки були зосереджені на одному — на Данте.Він був тут. Близько. Так близько, що вона майже відчувала його присутність. І хоча страх перед невідомістю був сильний, щось ще сильніше штовхало її вперед. Любов. Слабка іскра того, що колись було, ще теплилася в її душі.

— У нас немає права на помилку, — він подивився на Ліліт і Астрід. — Коли ми знімемо ілюзію, буде занадто пізно щось міняти. Ліліт, твоє завдання — відволікти Данте. Астрід спробує накласти захисні чари. Ми повинні бути швидшими, ніж він встигне відреагувати.

— Швидшими, ніж Данте? — усміхнулася Астрід, поправляючи волосся. — Ти амбітний, Ельяне.

— У нас немає іншого вибору, — твердо сказав він.

Ліліт і далі мовчала, продовжуючи зосереджено дивитися на амулет. Вона майже не слухала їх, занурена в свої думки. Чи міг Данте бути врятованим? Чи те чудовисько, з яким їм доведеться зіштовхнутися, більше не мало нічого спільного з тим, кого вона колись любила? Щось у грудях невблаганно пекло але розум був холодним і ясним: вона повинна була спробувати.

— Ліліт? — голос Ельяна вивів її з трансу. — Ти готова?

Вона подивилася на нього, потім на Астрід. Повільно кивнула.

— Так, — її голос прозвучав твердо, незважаючи на внутрішні вагання. — Я зроблю все, що потрібно.

Вони стали в коло, взявшись за руки, і почали читати заклинання зі стародавнього сувою, їхні голоси злилися в єдиний ритм. Магія, пронизана давніми словами, повільно, але впевнено руйнувала ілюзію, яка оточувала склеп. Спершу ледь помітна рябь у повітрі, потім тріск і гул, ніби стіни реальності руйнувалися. Їхньому погляду почав відкриватися старий, величний склеп, оброслий плющем і мохом, ніби його давно покинули і забули.

Але не встигли вони зробити й кроку, як з туману, точно за пророцтвом відьми, вийшов Данте. Його силует з’явився в напівтемряві, і він з презирливою усмішкою розглядав їх. Він виглядав таким же знайомим, як раніше, і водночас зовсім чужим.

— Ви так довго йшли… — його голос прозвучав насмішливо, наче він спостерігав за їхніми марними спробами здалеку і зараз вирішив вийти на сцену. — Я вже встиг занудьгувати.

Ліліт завмерла.Це був він, такий рідний, до болю знайомий… її Данте… Його обличчя було тим самим, але в очах, у цих бездонних темних очах, більше не було тепла. Лише холод і порожнеча.

— Данте… — її голос був слабким, ледь чутним, як шепіт.

Він подивився на неї, ніби впізнав її, але в його погляді не було жодного натяку на колишню прив’язаність.

— Ліліт, Ліліт… — він усміхнувся, трохи нахиливши голову. — Я недооцінив тебе. Я думав, ти зламалася. А ти виявилася набагато сильнішою, ніж я думав. Треба було взяти тебе з собою одразу, а не залишати на вірну загибель. Із тебе ще можна було б отримати користь...

Він наблизився, його тінь нависла над Ліліт, і вона відчула, як холод розтікається її тілом. Він був таким близьким, і водночас таким чужим.

— Але, зрештою, так чи інакше, ти принесла те, що мені потрібно.

З цими словами він простягнув руку, його голос став низьким, зловісним:

— Амулет!

Ніби за його командою, тіні навколо почали рухатися. Несподівано з туману з'явилися істоти — Тварюки з кривими зубами, пазурами та безформенними тілами оточили їх з усіх боків. Повітря наповнилося зловісним шепотом, а їхні злі очі блищали в темряві. Вони повільно наближалися, відрізаючи всі шляхи до втечі.

Ліліт відсахнулася, міцно стискаючи амулет у руках. Вона знала, що цей момент настане, але її серце розривалося на частини. Вона дивилася йому в очі й не могла повірити, що той Данте, якого вона колись любила, зник. Але любов… Вона досі жила всередині неї.

— Данте, ти не розумієш, — прошепотіла вона, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Я прийшла, щоб урятувати тебе.

Він завмер, його усмішка на мить зникла.

— Врятувати? — Він знову засміявся, але цей сміх був сповнений презирства. — Ти? Врятувати мене? Ти не розумієш, Ліліт. Мені більше не потрібні ні ти, ні твоє спасіння.

— Я поверну тебе, — її голос став твердішим. — Я поверну тебе самому собі. Ти можеш зупинитися зараз. Все ще можна виправити!

Але Данте лише усміхнувся, простягаючи руку вперед.

— Віддай мені амулет, Ліліт, — його голос наповнився темною енергією. — Не змушуй мене забрати його силою. 

— Ліліт, нам треба щось робити! — закричав Ельян, витягаючи меч. Його голос був сповнений страху, але він стояв твердо, готовий боротися.

Астрід вже почала промовляти заклинання, малюючи руни й закриваючи коло, щоб перешкодити прориву нечисті. Її руки світилися магічною енергією, але їх було надто багато.

— Ліліт! — крикнула вона, її голос тремтів.

Ліліт стояла нерухомо, її погляд був прикований до Данте. Вона простягнула йому  амулет, розуміючи, що цей момент може стати їхнім останнім. Але вона не могла — не могла відступити. Не могла втратити його знову.

— Данте, благаю... — вона зробила крок уперед, її голос був сповнений болю. — Ти не повинен іти цим шляхом. Я все ще вірю в тебе. Вірю, що ти можеш повернутися.